Сонце кривавого кольору

30.03.2015

Сонце кривавого кольору

«Сам раніше підвозив військових, а тепер в ролі військового їду…»

      На передньому сидінні зручно вмостилась. До салону заходили люди. Товпились в проході, штовхались, «чавкали» один одному ноги, як-то без них маршрутка зараз поїде. А водій чемно «брав» проїздплату. Вкінці вервиці галасливого люду зайшов хлопчина. У військовій формі. Вилиці на обличчі підкреслювали  ще рано йому притаманну «чоловічність».
         – Куди їдеш, хлопче? – звернувся водій. – Певно воювати.
        –  Не воювати, а захищати, – скупо посміхнувся військовий. – На полігон їду що біля Костополя.
         – Звідки ти? – не вгавав допитливий водій.
  – З Рівного. Раніше таксистом працював. – запнувся на хвильку. – Сам раніше підвозив військових, а тепер в ролі військового їду…
Дехто з пасажирів прислухався до цієї розмови. Жіночки скрушно кивали головами, чоловік похилого віку перемінився на обличчі та залипав вицвілими очами, а хлопці трішки далі по салону в навушниках витарабанювали своїм єством у такт музики… Маршрутка жила своїм життям. Після хвилини тиші, як-то спеціально витриманої паузи, задзвенів телефон. Дядько низьким тембром голосом: «Альо. Ну. Задіскуй поле. Взавтра будемо картоплю садить. Я з Ровного їду. Скоро буду. Давай». Знову тиша. Кашлянув хлопець у військовій формі.
         – Що захворів? – знов водій «поліз» з питаннями.
         – У нас всі кашляють. У палатці землю посипали піском, стоїть там день і ніч стовп пилюки. Той кашляємо.
         – Вдома хтось в тебе є?
   – Батько і мати. – напружився, аж жила завовтузилась на його скронях. – Я тілько за батю переживаю. Він сердечник.
         – А вас коли відправлять на Схід? – ну як справжній детектив не вгамовувався водій.
         – Раніше довше готували. А тепер за місяць чи півтора. Скоро.
Їх розмову знов перебив той самий рингтон на телефоні дядька, що взавтра буде «садить картоплю». «Шо ти дзвониш? Вася ти добре там сій овес. Ти шо пив? То чого язик заплітається? Я скоро буду. В розкідку, чуєш? Ага. Добре, давай».
         – А добре вас там кормлять?
     – Добре, –  вже легко сміється військовий, –  дзвонили нам дружбами з АТО. То казали, що по чотири дні крім мівіни нічого не бачать. То ми з пацанами зараз від’їдаємось.
        –  О, то то ти вже зараз будеш виходить?
         – Ага.
         – Ну бережи себе, хлопче. – видавив, говіркому шоферу як-то забракло слів.
         – Давайте, дядьку, –  подав руку на прощання військовий.
         – Скоріше вертайся додому, – сказав дядько, що «взавтра садить картоплю».
Всі поглядами проводжали хлопця. У салоні стало тихо-тихо. Певно, всі думали. Чи просто мовчали. Біля мене дитина на руках матері все капризувала, не знаходячи собі місця в маленькому замкнутому просторі. Мама поглянула у вікно і пальцем показала дитині по той бік скла:
-Доцю, бачиш, там Сонечко. Але поглянь, яке воно велике і червоне…багряне…, – мати з острахом різко обірвала свою мову.
– Бацу.
І дитина всією своєю маленькою долонькою, притуливши її до скла, закрила сонце кривавого кольору.
 
P.S.: Наприкінці березня незнайомі хлопці, що рік були на службі, вертались додому. Мама їхала по справах. Розповідає: «Двох чоловіків на передньому сидінні у військових формах, грязні, знесилені, потріпані, з торбами, розкинулись на сидіннях. І спали, чи-то радше сказать, провалились в сон. Заходить чоловік в чорному пальто з портфелем, з начищеним взуттям. Різко копнув одну торбу військового і бридко перекривився. Мене аж всередині все скипіло, перейшла відразу на «ти»: «Ану поправ військову сумку, а то перекривив гримасу як-то бомжі їдуть. Вони ж тебе захищають і твоїх дітей, щоб ти жив безбідно. Ти у своїй невихованості на їх фоні гірше виглядаєш. Кому сказала – поправ сумку, що копнув ногою». Той чоловік мовчки, як ошпарений окропом, поправив сумку та обернувся до вікна."
 
 

 

, , , , , , переглядів: 1 421

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.