Маршрутки, або “Хіба ж то, людоньки, по-людськи?”

17.02.2015

Маршрутки, або “Хіба ж то, людоньки, по-людськи?”

Поїздки в українських маршрутках вражають. Вражають більше, ніж українські дороги і стежки.

Оповідка №1. Захворіла. Коли не допомагало мені  медикаментозне лікування, вирішила – їхати додому. Дім завжди зарадить. Любов та підтримка допомагають краще всіляких ліків. Хоча поїздки не завжди приносять задоволення.
         Приїхала на автостанцію «Чайка». Моєї рейсової маршрутки не було . Це ж четвер. У п’ятницю студенти вчаться, а люди ще ходять на роботу. А ти, Юля, тут от видумала їхати у четвер. Але немає такої проблеми, щоб не було виходів. Чую водій в рекламуванні свого маршруту згадав місто : «Сарни». Перепитую, відчуваючи щось лихе: «Добрий день! Перепрошую, то з Вами можна буде доїхати до Сарн?». – «Добрий. Заходь, ще є місця». Я попленталась в ту маршрутку. Присіла на вільне передостаннє місце. У тихій задумі заплющила очі. Хотіла думати, проте це зробити було важко з хворою головою:). Водій промчався по салоні – зібрав грошики. У нас в Рівному немає обов’язкової вимоги купувати квиток в касі. Я ото пам’ятаю «тьоток» з автовокзалів Луцька та Тернополя, які просто «вибивали» – показати квитки на проїзд, а потім при їх відсутності «вибивали» – йти їх купувати. Хоча водії були зацікавлені в протилежному: щоб їм оплатили проїзд готівкою. До чого я все веду це? У Рівному квиточки рідко купують в касі. Зазвичай ото водії пробігаються салоном… І коли люди-жебраки заходять попросити гроші на різні потреби, шофер говорить, потираючи руки: «Вам нема чого просити, я вже зібрав гроші».  
Отож, сиджу я в маршрутці. Чую крики, що доносяться спереду. Дивлюсь, водій розмахує руками, репетує: «Хто вас понароблював – хай за вас і платить! Виходь з маршрутки, бо викину!». Нічого не розумію, що відбувається, запитую у жіночки напроти, знаючи, що жінки бальзаківського віку мають надзвичайно нагострене досвідчене вухо. «Та ото дитину викидає з квитком, бо їде по пільзі. Ох, Боже-Боже, що ж то робиться!», – бідкається жіночка. Я не витримую ганебного приниження дитини, йду розбиратись. «Будьте ласкаві, скажіть: в чому справа? Що відбувається?». Шофер – молодий чоловік – до мене вже кричить, аж піна з рота скапує: «Ото чотири роки я возив таких, – тицяє на дівчину-юнку, – хто мені гроші верне? Держава? Чого я їх маю возить? Хай платить мені гроші і їде, а ні – геть з маршрутки!» – «А квиток недійсний чи не на цей рейс?» – «Хай йде в касу чи до начальника і розбирається, а я її везти не буду». – «Якщо ж каса видає квиток, а ви являєтесь перевізником саме на цій автостанції, то чому ви нахабно поводитесь з дитиною?» – «Ми понаписували заяви, шо не будемо таких возить. Попривикали!» – «Заява – це односторонній запит. У відповідь є якісь регламентовані документи?» – «Якщо така розумна – то плати за неї!». Дивлюсь на ще молодого чоловіка, але не бачу в ньому чоловіка. Бачу покидька останнього, який «задавиться» за 20 грн. Дивлюсь на дитину. Вона ніяковіє і чекає підтримки. Думаю за одну секунду: «Яка ж була б моя реакція на місці цієї молоденької студентки? Мабуть, я б розплакалась і вийшла, або сварилася б і відстоювала б свої права, щоб аж гай шумів. Одне з двох – проте, точно не такий спокій і переляк. Треба реакція». Поки я відволіклась на думку і головний біль, пасажири почали мене підтримувати: «Це ж студентка, можливо, дитині не вистачає кілька грн., щоб доїхати…», «Хіба ж так можна? Хіба ж то, людоньки, по-людськи?», «Ніколи не понажираються, а ще в Європу лізуть»… Маршрутка гуде як вулик. Водій махнув рукою, сів за руль. Дівчина також присіла. Вирушаємо. Але тут дебелий дядько вигукує: «Ото попривикали за Януковича їздить, ото стань посеред дороги (до водія, мабуть, були ці слова звернені), вишверни як сучку! Воювать вони ідуть на Схід – та тут порозживалися – нема порядку ніде!..». І тут таке почалось діятись: щось кричать, щось доводять, хтось матюкається, а хтось плюється… Так я доїхала до Сарн. Про вир емоцій – годі говорити. Вийшла з маршрутки. Сестра зустрічає з претензією: «Ти здоровуха, чого це без шапки?» – «Танюша, я не знаю де та шапка, мабуть, випала в тій маршрутці. Але якби ж то наше горе і смута були в загублених речах…» – «Ясно все з тобою. В тебе, певно, температура піднялась 🙂».
         Оповідка №2. Неділя, 15 лютого, Стрітення. Після п’ятої вечора їду в маршрутці «Острог-Рівне». Оскільки не було вільних місць, стою. Якийсь чоловік легенько торкнувся плеча: «Сідайте, пані». Я здивована пролепетала з посмішкою: «Дякую, добродію». Посміхнувся. Не часто я чула звернення «пані», як і він – «добродію». Приємно. Хіба можна після красномовного жесту ввічливості та гарних манер думати про щось лихе?)
         На зупинці у с. Здовбиця Здолбунівського р-ну до салону автобуса зайшла жінка, за нею чоловік. Вони ледве внесли сумки. Оплатили  проїзд при вході. Водій глянув на рябу військову сумку і запитав: «Що це Ви таке везете?». У жінки затремтіли губи. Чоловік, що заходив разом з нею, відповів: «Передачу веземо нашому вояку. Ніби всього потроху, а піднять не можна», – на хвильку притихши, додав: «А в тій військовій сумці – бронежилет ми йому купили». У жінки по щоках покотилися сльози такої величини, як ото може бути бездонність материнського відчаю, хвилювань, безпорадності, чекань…Водій мовчки дістав гроші, якими тільки-що оплатили проїзд, і простягнув жінці: «Візьміть». Жінка намагалась повернути гроші за проїзд водію, проте вона не могла вимовити ні слова. У мене самої на очі навернулись сльози. І не лише в мене. У дзеркалі, яке відображало внутрішній світ маршрутки, я помітила як пасажири витирають, можливо не такі великі, як у жінки-матері, проте щирі, сльози… Хіба тут треба пояснювати вчинки?
         Дякую тим, Хто не втратив людяність. У маршрутках, крім присутності людей, доречна присутність людяності.

 

, , , , переглядів: 2 442

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.