Фатальна листівка: історія повстанця «Заруби»

17.11.2016

Фатальна листівка: історія повстанця «Заруби»

Листівка, яку знайшли в піджаку Якова Лаворика (текст наведено трохи нижче)

Надворі стояла зима 1944 року. Фронт Другої світової війни прокотився Західною Україною зі сходу на захід і вона знову опинилася в більшовицьких руках. Населення територій, з яких вигнали нацистів, змобілізовували до лав Червоної армії.

У військовому комісаріаті зареєстрували й Лаворика Якова Васильовича, 1923 р.н., мешканця містечка Тучин Рівненської області, що мав освіту 8 класів. Сказали, щоб чекав на призов.

Близько того ж часу Лаворика взяли на роботу до Тучинської школи. Проте шкільна праця тривала недовго – 20 лютого 1944 року Якова затримали співробітники Тучинського районного відділу НКГБ.

«Лаворик <…>, учитель, колишній пропагандист бандерівської банди, за що ми його й затримали, під час арештування здав одну гвинтівку і 30 шт. патронів,» – написали про подію у доповідній записці про роботу районного відділу НКГБ у лютому 1944 року.

«<…> Лаворик є учасником УПА з пседовнімом «Заруба» <…> і, щоб повністю викрити його злочинну діяльність, треба розслідувати далі <…>,» – вписав розслідувач слідчого відділу УНКГБ у Рівненській області молодший лейтенант Сидоров у постанову від 10.03.1944 про прийняття слідчих матеріалів до свого провадження.

Цього ж дня у помешканні Лаворика провели обшук і вилучили паспорт, довідку Київського медінституту та учнівський квиток. Опис майна не складали, оскільки Яків його не мав. Усе наявне майно належало батькові – Василеві Івановичу.

А далі настала черга допитувань, під час яких Яків засвідчив, що впродовж 1930-1936 та 1939-1941 років навчався у Тучинській школі. Поза тим, свого часу навчався ще й у слюсаря. Коли ж нацисти окупували Західну Україну, то школу закрили.

Під час німецької окупації Лаворик з батьками господарювали. Однак у цей час йому ще вдалося закінчити у Рівному семимісячні курси бухгалтерів.

У червні 1943 року Лаворик приєднався до лав УПА, де отримав псевдо «Заруба».

Лаворика завезли у село Клецька тогочасного Межиріцького району Рівненської області і зарахували до чоти повстанця «Хмари». Чота налічувала 30 вояків та охороняла польовий шпиталь УПА, зокрема, від нападів радянських партизан та німців. За шпиталь слугувала хатина, розміщена на узліску за селом.

– Що мав на озброєнні увесь ваш загін, який охороняв шпиталь? – запитав Сидоров під час допиту 10.03.1944.

– Загін мав на озброєнні 27 гвинтівок, 3 ручних кулемети та один автомат, – зазначено відповідь Якова у протоколі допиту.

Стосовно до Лаворика, то він був озброєний російською гвинтівкою.

Крім того, оскільки Яків мав добру освіту, він ще й виконував обов’язки пропагандиста у чоті. Зокрема, читав побратимам повстанську літературу й листівки.

Доводилося Лаворику ще й залучати селян, які мали коней та фурманки (невелика бричка, фура), щоб перевозили поранених вояків УПА і достачали продукти для шпиталю.

У загоні «Хмари» Яків пробув десь до листопада 1943 року, доки не захворів. Лікувався близько двох місяців. Одужавши, повернувся до батьків у м. Тучин, де й перебував до дня, коли його затримали. Додому Лаворик приніс гвинтівку, яку йому видали ще в загоні «Хмари». Віддав гвинтівку батькові і той заховав її на городі.

Докіль тривало слідство, Якова утримували під вартою у в’язниці № 1 м. Рівне. 27 березня 1944 року батько приніс йому передачу: хліб, яйця, літру молока та синівський піджак (куртку). І припустився жахливої необачності – не звернув уваги, що в кишені піджака лежала листівка! Розслідувач Сидоров постановив долучити її до матеріалів слідства, аргументуючи: «… вилучена листівка може слугувати речовим доказом у справі.»

– Листівка, яку виявили в моєму піджаку, <…>, дійсно належала мені. Цю антирадянську листівку «Універсал № 2» я розповсюджував серед учасників УПА, коли я був пропагандистом <…>. Крім того, цю ж листівку я розповсюджував й серед мирних жителів, – вписано свідчення Якова до протоколу допиту від 02.04.1944.

– З якою метою Ви зберігали антирадянські листівки? – запитав далі Сидоров.

– Антирадянську листівку «Універсал № 2» я зберігав, щоб використовувати її, як відозву українських націоналістів, для розповсюдження серед населення із закликом всього українського народу до повстанської діяльності за створення Самостійної України у боротьбі з радянською владою, – занотовано відповідь Якова.

Як свідка допитали ще й батька Якова. Протокол допиту від 27.03.1944 містить такі запитання й відповіді:

– За що Вашого сина заарештовано? – запитав той таки молодший лейтенант Сидоров.

– Його заарештовано за участь в Повстанській Українській Армії, в якій перебував близько 5 місяців, з яких довгий час хворів, – підтвердив участь сина в українському підпіллі Василь Іванович.

– У куртці, яку Ви принесли своєму синові, виявлено антирадянську листівку. Що Ви скажете з цього приводу?

– Про цю листівку я не знав, вона, певно, лишилась в кишені мого сина Лаворика Я.В., оскільки він перебував в УПА у цій же куртці, котру я йому приніс, він як пропагандист розповсюджував їх серед учасників свого загону УПА, лише такий висновок можна зробити.

Листівку «Універсал № 2» Лаворику дав «Хмара», щоб ознайомив вояків чоти з її змістом. Прийшовши «з лісу» додому, Яків забув про листівку і вона лишилася в кишені піджака. Батько ж, передаючи піджак синові, також не звернув уваги на вміст кишень.

Отже, листівка таки стала доказом антирадянської діяльності Якова.

 

Текст листівки згідно з оригіналом

   


ГОЛОВНА УПРАВА

Українського Вільного Козацтва

№ 38-ГУ, 25.ΧII.1941 р.

УНІВЕРСАЛ № 2

     

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!

 

Від дати нашого першого універсалу (9.ΧI.1940 р.) в Україні наступили велчезні зміни, але нічого не змінилося в гіркій долі нашого народу. Навпаки, вона ще більше погіршилася.

На нашій землі счепилися до смертельного бою найбільші потуги світу. Цілий наш край опинився під градом гранатів та бомб. Господарство знищене. Будівництво в руновищах та полум’ї. Половина населення на тяжких, примусових роботах по одній і другій стороні фронту. Решта населення животіє кочуючи по лісах та ярах. Примирає з голоду і холоду.

Історія воєн всесвіту не знає такої війни, яка сьогодні лютує на нашій рідній землі.

Історія воєн всесвіту не знає такого жорстокого воєнного стану, який сьогодні заіснував на всій Україні, розшматовоній дивовижним фронтом. Це є стан, від якого нема рятунку ні на землі, ні під землею, по одній і другій стороні фронту.

Сьогодні большевики поголовно розстрілюють всіх українців за «зраду народу» і пролєтреволюції.

Завтра німці так само тисячами розстрілюють за «комуну» і націоналізм. Всюди розстріли. Всюди оскаженілий терор. Всюди народ гине наче б мухи. Всюди варварське грабування населення. Всі вважають український народ – своїм ворогом. Всі, як окупанти, нас бояться. Кожна воююча сторона нам «допомагає». Всі нас «визволяють». Всі «дають» нам нашу власну землю, «хліб», «волю» і «свободу» –  в сирій землі.

Так. Гірка доля поневоленого народу. Але ворожа обережність супроти нас, автохтонів України та їх боязнь, це доказ нашої національної сили та історічної живучости. Це доказ, що правда і гіднє майбутнє – по нашій стороні. В окупованій німецькою армією частині України вже заводиться виразно колоніяльний лад, прожорливого пруського імперіалізму. Пруський чобот знищив проголошену українським народом ДЕРЖАВНУ САМОСТІЙНІСТЬ в Західній Україні, котра коштує нашій нації сотні тисяч крівавих жертв.

Замість допомогти відродитися Українській державі, як цього сподівалася певна частина українського громадянства, Німеччина силкується втопити ту нашу найсвятішу ідею в морі нашої крови.

В цілому краю німецька влада заводить свою окупаційно-колоніяльну адміністрацію. Відкроїла від України Галичину і Холмщину, включуючи ці українські землі в Польщу. Карпатську Україну, ще 1938 році Гітлєр продав мадярам. Буковину, Басарабію і… Одещину тепер віддає румунам. Крим, Донщину і Кубанщину призначив для Італії. Всюди німота з мадярвою та румунами послідовно винищує українську національну інтелігенцію і всі наші культурні надбання. Окупанти ограбували населення до останнього руба. Всюди панує огидне насилля та глум над нашим народом.

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ! Тяжка Твоя доля, але Ти не падай духом! Будь витривалим і послідовним у своїх життєвих та визвольних змаганнях. Ми не є рабським плем’ям, а нащадки славних лицарів Святослава Завойовника і Запоріжжя. Не впадай в зневіру.

Не трать надії на зміну і краще завтра!

Кожна тяжка криза, або забиває слабий організм, або дає поправу сильному організмові.

Ми не сміємо згинути, а мусимо вічно жити!

Ми не маємо права згайнувати того, що нам передали наші славні Предки. Не лякайтесь і не коріться духом жодній ворожій потузі. Вона на штиках основана і від штика згине.

Фронт ще буде пересовуватися тисячами кільометрів то сюди то туди, а ми мусимо седіти на свойому вічному місці. Хай це буде кочування по ярах, лісах та багнах, але на своїй рідній землі.

В свойому рідному краю, між своїми людьми. Хто відірветься від рідного грунту – той згине мов комаха.

УКРАЇНЦІ! Не слухайте ніякої чужої пропаганди-брехні! Не втікайте і не емігруйте нікуди поза межи рідного краю! Не бійтеся погроз і не їдьте «добровільно» (під примусом) на жодні роботи в глибині Росії і Германії. Ховайтеся по своїх ярах та лісах, але не робіть ні яких не розважних кроків. Слідкуйте за наказами Головної Команди ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА. Не думайте, що Ви самітні. Ні. Головна Управа і Головна Команда ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА перебуває вічно в рідному краю, з Вами. Ми точно слідкуємо за всіми воєнно-політичними подіями світу і України. Ми не промовляємо до Вас з поза далекого кордону, а тут, – з лісу, яру і багна.

Виконуйте точно всі наші накази. Єднайтеся одним братнім духом. Забувайте хто чим був учора, а пам’ятайте що сьогодні Ви в першу чергу Українці, сини катованої ворогом України.

Готовтеся до великого діла – ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ за волю рідного краю і народу.

Пам’ятайте, що українському народові не буде просвітлої години, ані в «совсоюзі», ані в якійсь «новій Росії, ані в німецькому ярмі, ані в жодній іншій «федерації», а тільки в – САМОСТІЙНІЙ УКРАЇНІ.

Не жахайтеся цього страхіття, яке навістило нашу країну і буде побільшуватися з кожним днем.

Німці на те прийшли в Україну, щоб загарбати наш хліб і все, що зможуть витягнути.

Рятуйте своє життя хованням хліба та розбиванням державних магазинів і всіми засобами. Вони цілковито оправдані.

БРАТИ УКРАЇНЦІ!

Викажіть свою національно-політичну дозрилість і мужню витрівалість!

Не давайте послуху жодним чужим провокаціям на свою погибель.

Не шукайте ні в кого жодної допомоги та опіки. Їх нема ніде. Всюди панує облуда. Не лякайтеся жодної чужої окупації нашої країни. Це все переходові моменти. Їх війна до нас принесла і війна забере.

Не лякайтеся озброєности окупантів і нашої беззбройности. Наша зброя <нерозбірливий текст> ворога, а воля нашого краю – в наших власних руках.

Чого не здобудемо самі своїми власними крівавими змаганнями, того – не осягнемо ніколи.

ГЕТЬ ЗНЕВІРА І ФАТАЛІЗМ! ХАЙ ЖИВЕ НАША ВІЧНА ВІРА В СВОЮ СИЛУ!

СМЕРТЬ ВСІМ ОКУПАНТАМ НАШОГО РІДНОГО КРАЮ!

ХАЙ ЖИВЕ ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД!

ХАЙ ЖИВЕ САМОСТІЙНА УКРАЇНА!!

З БОГОМ – ВПЕРЕД!!!

Головна Управа

УКРАЇНСЬКОГО ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА

Дано дня 25-го місяця грудня

Року Божого 1941-го, в Києві

 


 

19 квітня 1944 року відбулося закрите судове засідання Військового Трибуналу військ НКВД Рівненської області у складі головувальника майора юстиції Гніденко, членів – старшини Бережного і сержанта Саркисьяна, та секретаря Токарєвої, без участі звинувача й захисника.

Відповідаючи на питання головувальника, Яків зазначив:

<…> гвинтівку я не здав тому, що знову збирався йти до лісу.

Долю Лаворика було вирішено. Військовий Трибунал визнав його винним у зраді Батьківщини і визначив кару – розстріляти!

25 квітня 1944 року о 24 год. вирок виконали.

 

Акт про виконання вироку

Так обірвали життя молодого Якова Лаворика, котрий, як на той час, мав хорошу освіту, і міг долучитися до побудови незалежної України. Однак на заваді цьому став московський загарбник, що прагнув України упокореної. Що змінилося відтоді?

Перегодом на спецпоселення у Красноярський край Росії виселили Якових батьків як покару за участь сина в УПА. Уникнути виселення вдалося лише сестрі – Любові Василівні. Замість присуджених п’яти років батько й матір провели в неволі довший термін: Василя Івановича та Євдокію Тимофіївну звільнили аж 1956 року.

Згідно з висновком Прокуратури Рівненської області від грудня 1992 року Лаворика Якова Васильовича зреабілітовано.

 

 

Використані джерела:

1. УСБУ в Рівненській області, архівно-кримінальна справа № П-10768.

2. УСБУ в Рівненській області, фонд 29, опис 1, пор.1.

3. ГУНП в Рівненській області, архівна справа № 8685.

Примітка. Під час писання цієї статті намагався дотримуватись вимог стандарту: «Культура авдиторного мовлення. Частина 1. Слововживання відповідно до українськомовного способу мислення. Ст. ДА 10.003-2011.»

 

, , , , , , , , переглядів: 1 018

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.