Рівненське Полісся має свої особливості не лише в способі життя місцевих мешканців, значну частину яких годують тутешні природні багатства – ліс і бурштин. На Поліссі й мова – особлива, своєрідна. Про її неповторний колорит і поговоримо.
«Доцю, зваж мені кілограм яблік», – такими словами бабуся привернула до себе увагу всієї черги на Андріївському ринку в Рівному. Оце її специфічне, регіональне й оригінальне слово «яблік» означає «яблук». Це не русизм і не слово-паразит, на кшталт «тіпа», «чувак», «йоли-пали», «канєшно» та ін., це – діалектне слово, яким розмовляють люди лише у певному регіоні. Ну погодьтесь зі мною: якби нам не товкмачили (тобто «вбивали в голову»), що потрібно розмовляти українською літературною мовою – нею ніхто, апріорі, не розмовляє. Ви бачили людину, яка дихає чистим киснем? Ні, не бачили, і я не бачила. Ми вдихаємо повітря – суміш різних хімічних сполук. Так і з мовою. Розмовна і літературна мова – це не синоніми і не антоніми, це дві легені. Діалекти не засмічують мову, вони роблять її по-особливому домашньою, рідною. Під час ділової зустрічі людина не зможе розмовляти діалектами, проте у стінах батьківського будинку – говоритиме «хатньою» мовою.
Рівненщина багата на регіональні говірки. Привертають увагу, навіть, слова «шо», «га?» – замість «що», «що саме?». Тут на кожному кроці всі шокають і гакають 🙂.
Особливо популярними у використанні діалектів є північні райони Рівненської області – Дубровицький, Зарічненський, Володимирецький, Рокитнівський та Сарненський. Наведу конкретні випадки, щоб Ви відчули колорит.
|
«Зварила товмачу, нажарила оквенчиків – та й сніданок готовий», – розповідає сусідка сусідці. «А мій (мається на увазі, чоловік) зарубав петуха та й зварила йому печені». |
товмач – картопляне пюре; оквенчики – карасі; петух – півень; печеня – юшка з грибами, м’ясом та борошном. |
|
«Ти кебто не понімаєш? Ти ж не мале дитя: як розору згорав?», – аж лопає від злості жінка на чоловіка, що сидить у тракторі і нічогісінько не чує. Добре, що кум схилився на плота та підколює кума: «Твоя жунка шось там репетує, певно на обід кличе».
|
Кебто – ніби; не понімати – не розуміти; розора – межа на полі; згорати – орати ріллю; лопати від злості – бути сердитим; плот, пліт – дерев’яний тин; підколювати – глузувати; жунка, жона – дружина; репетувати – голосно говорити, кричати. |
|
«Ми живемо он на тому горбаку», – показує жінка рукою в далечінь . |
горбак – пагорб. |
|
«Гандрийку, Голько, хутко ходіть їсті», – кличе до столу бабуся онуків.
|
Гандрий, Голька – дуже часто до початкових голосних букв імені приставляють букву «Г», у даному випадку, мається на увазі – Андрій, Ольга; хутко – швидко, мерщій; їсті – їсти. |
|
«Що між нами сталось, чого ж це вони на штиках?», – роздумує свекруха про невістку та сина. |
на штиках– у незлагоді. |
|
«Чула, Онисю, Фаринова бахура привела?», – діляться кумасі свіжими новинами. |
Баху(о)р– позашлюбна дитина; кумасі – куми (жінки). |
|
«Сину, виведи куня на пашу», – просить батько. – Дивись, шоб до копіци не доставав».
|
кунь – кінь (часто у в іменниках букву «о» замінюють «у»); паша – трава, луки; копіца – копиця; не доставати – не діставати . |
|
«Не минуло тижня, а знов ті циганчуки з клумаками ходять», – каже мати до дочки. |
циганчуки – зневажливо цигани; клумаки – речі, сумки, торби. |
|
«Їдного не можу понять: чого той бузько все на комені моститься. Дивна то птушка», – дядько на вулиці розповідає побратимам. |
їдне – одне, саме це; поняти – зрозуміти; бузько – лелека; комен – димар; моститись (про пташку) – робити гніздо; птушка – пташка. |
Таких прикладів можу навести не з один десяток, бо ще у школі любила все записувати. Все мені здавалось, що зникнуть ці слова з ужитку, а треба їх зберегти, хоча б на папері. По собі суджу: сама ж не раз виправляла бабцю: «Ну як Ви говорите? Отак-то правильно». Смішно, що курча курко вчило, хоч саме ще й проса не куштувало.
Переважно такі діалекти збереглись у селах чи маленьких містечках Рівненської області. У містах давненько «процвітає» суржик, а діалектне слово навпаки викликає насмішку. Жаль, що за освіченістю та заможним життям люди так і не навчились розрізняти фальшиві монети від справжніх. Прийде час, може, й отямляться.
Хтось може сміється над нашою мовою, хтось стидиться (соромиться) нашої мови, але і хтось їй дивується, хтось нею милується, хтось бає цією мовою (розмовляє), хтось вчить дітей і внуків нею говорити, хтось проклинає, хтось благословляє, хтось молиться, хтось замовляє вроки… Хтось помирає, знаючи лиш цю мову, а хтось знає з десяток інших мов, але сподівається на чужині почути рідне слово…