Блокбастер: співбесіда на роботу

31.10.2014

Блокбастер: співбесіда на роботу

Людина не може жити без роботи, а роботодавці – без співбесід.

Розпочну з того, що одного разу (так казки починаються, а в казках , сподіваюсь,  кінцівки повинні бути зі щасливим кінцем:) іду на роботу. Ні, трішки не так. З усміхом, неспішною ходою прямую на роботу: навкруги тепла осінь, в опалому жовтогарячому листі ще так багато сонця і тепла, мружу очі від задоволення… Ну ще трішки себе виправлю. Сную повільно, бо на дванадцятисантиметрових шпильках не підеш, але страшенно поспішаю, телефон розриває мій портфель, мабуть, телефонують з роботи, вже подали  в розшук. Дякувати Небесам над Чорним морем, це сестра. Здрістє, – вітаюсь і одразу пригадую незлим тихим словом Миколу Яновича. І тобі не хворіти, – відповідає новоспечений лікар, себто моя сестра. Після короткої розмови: про життя, сусідів, навчання, роботу, їжу, племінницю, трупів, хвороби, вазони, її чоловіка, його родичів, квитки на концерт, весілля далекого знайомого, жахливе плаття нареченої, про її випадаючий з корсета п’ятий розмір бюсту  – доходжу до кабінета своєї кафедри. Викладачі ведуть інтелектуальні розмови щодо нового Закону про освіту, а якщо бути точнішим, то про Закон України від 01.07.2014 № 1556-VII (це уточнення для того, щоб Ви остаточно уявили наскільки це інтелектуальна балачка для вищих умів). Знов хтось мені телефонує рингтоном турецького Мустафи. О, це подруга Наталочка. Після нетривалих привітань, Наталка починає вмовляти мене подати фото та есе на якийсь конкурс. Я слухаю її одним вухом, а іншим вловлюю  пояснення на імплементацію Закону… але коли чую про назву конкурсу Я гарна, починаю її перебивати: Ти чуєш себе? Я – гарна?! У мене свищ між зубами, криві ноги, опік на руці, низький зріст, талія 68 см…. Зупиняюсь тоді, коли моє друге вухо, яке слухало про освіту, тепер чує тишу… Озираюсь, у професури і доцентів очі не то що з пять копійок, а у розмірі динарія. Ввічливо попросила вибачення і … погодилась на конкурс, щоб ніхто остаточно не запідозрив моєї дивакуватості. А далі все понеслося смерчем, що недавно пройшов у Костополі. Написала есе за 15 хв., 150 хв. витратила на обирання фотографій і ще 1,5 хв. на відправку. Ну все, місію виконано.

Через кілька днів пише та сама Наталка, моя подруга, у Фейсбуці: “Привітик!!! короче така тєма… наша Директриса почитала твоє есе їй сподобалося дуже… пропонує тобі роботу на віддалені… займатися нашим жіночим клубом, писати туди різне…життєве…рірайти на різні теми..що скажеш?”. Відписала ось так: “Моє емоціо говорить (та ні воно кричить!) – “Я згодна!”; моє раціо лепече – що я повинна робити (себто мої обов’язки); скільки я витрачатиму приблизно часу (скільки годин у добу ця робота займає); що за клуб (зараз зайду і побачу власне*), і які ідеї треба "продвигать"….короче, раціо думає….над "так".)”. Далі була телефона розмова з тією Директрисою. Домовились про зустріч-співбесіду.

Найперше, що роблю , як Ви гадаєте? Не вгадали, не пишу резюме. Ділюсь новиною з батьками, сестрою, родичами, кількома друзями. Доцю, воно тобі треба? Ти й так у всіх галузях задіяна, приходиш ввечері пізно після роботи, після всіх твоїх зустрічей та презентацій…. Тобі що грошей не вистачає, то чого ж ти нам не говориш? Ти у скрутному становищі?, – ось про що подумали батьки. Це мені подобається, тату  й мамо. Хочу себе спробувати у цій сфері. Гроші у мене є, Ви хіба-що можете накопичити до захисту кандидатської (ой,перепрошую, згідно нового Закону про освіту уже докторської). Друзі вітають відразу: Вітання, тебе беруть на роботу. Ми такі раді. Я не радію з того, що мене беруть на роботу. Робота роботою, була б шия – ярмо знайдеться. Я радію з того, що комусь моя писанина сподобалась, – ось так примітивно мислю, колись таке мислення мене й погубить…

Настав той зловісний  день  співбесіди. Зранку роблю все необхідне, щоб дожити до тієї співбесіди: добряче наїдаюсь, бо ж до двох годин на роботі в академії, далі година поїздки в маршрутці, а скільки займе часу співбесіда… основне, щоб не бурчало і не вило в животі, це уже запорука успіхуJ. Як на зло, у цей день  роботи стільки – скільки я інколи роблю за тиждень. Нервуюсь, натура ж така людська: страх сковує людину перед невідомістю, яка залишає свою зону комфорту і з жирної точки впевненості прямує вектором хто його знає куди. Не знаєш чи твоя стріла полетить в небо, чи впаде у болотоJ.

Резюме писала на зборах з деканом (простіть мене, Декане). Дивлюсь на годинник після завершення всіх справ академічних і бачу очевидність: не встигаю на співбесіду. Біжу, ледь не розбиваюсь, і веду розмову з собою: «Якби хтось до тебе запізнивсь на співбесіду, ти взяла б його на роботу? Де ж , Юлі, твоя пунктуальність? Де ж твої манери? Коли ти навчися встигати і не заважатимеш мені жити? Зателефонувати можливо у редакцію. Хай буде вже як є. Не можу щось путнього поки-що придумати». Прилітаю в редакцію, як то співають у пісні на крилах кохання. Хоч би ті крила відразу не кастрували,  – подумалось мимоволі. У Наталочки запитую у телефонній розмові : куди прямувати? Уже ближче до редакції, Наталка визирає у вікно і питає: Ти знов пофарбувалась?. – «Та ні, те саме ще», – прямую далі, оминаючи не дуже круті машини. Прохідні двері відчинені. Лізу по сходах, які знаходяться у ремонтному стані, ще й тримачку (перепрошую, себто перила) не вчепили поки-що. Це крутіші східці, ніж до моєї піднебесної кафедри (прозвали так, тому що кафедра єдина в академії знаходиться на третьому поверсі біля куполів храму). Якась дівчина говорить по телефону, запитую куди йти, щоб не впасти ще в якесь провалля, через будматеріали, які  валяються чи то, може, гарненько поскладені, одним словом, я не ремонтник. О, ремонт роблять – значить,тут водяться гроші. Відчиняю двері до редакції і заходжу… Як вони тут всі поміщаються, стільки людей у маленькому клаптику простору, – думаю одразу до слова Добрий день. Усередині редакція , як-то показують в американських фільмах, заклопотана і працьовита, багато комп’ютерів, а ще більше паперу. Зустрічають радо. Приємно, я вже забуваю про страх і взагалі по що сюди прийшла. Усе добре. Де ж та Директриса? Добре, що наші думки хоч не звучать так голосно, а лише так, що лиш ми чуємоJ. Заходжу, вітаюсь, сідаю, поки не роздягаюсь, дивлюсь на неї і ловлю слова то на її губах, то в її очах. Хух! Ніхто навіть не помітив, що я спізнилась. Намагаюсь створити на обличчі гримасу стриманості, інтелекту та уважності. Здається, виходить. Навіть, аж занадто, бо розумію, що мене тут сприймають як науковця з ядерної фізики або, правдивіше, начитаного філософа. «Спинку рівно, молодець! Юлі, не кисни, тебе тут не розстріляють, не пошматують і не зб’є тебе машина”, – заспокоюю себе (і коли я тільки встигаю розмовляти з собою та ще Керівником, себто Директрисою). Ваше резюме, – перша репліка після привітань. Уважне читання. І що то за сертифікатна програма Релігійна журналістика?, – мене питають. Розтлумачую. Хоча хотілось сказати: Кілька хвилин тому я пригадала у розмові з друзями слово фетиш. Ваш співробітник перепитав, як воно тлумачиться. А розуміти значення  цього слова і ще три мільярди інших слів входить до сфери релігійної журналістики. Чим відрізняється патріарх від митрополита, п’ятидесятники від баптистів, секта від новітньої релігійної течії і т. ін. Рівненщина як-не-як регіон, у якому релігійність, у порівнянні з іншими областями України, є надзвичайно високою, а поширення різних конфесій колоритне.  Дякую Сонцю над Цепцевичами, що ці пояснення лишила для себе, бо що ж подумали б про мене:Прийшла повипендрюватись!.

            Що Ви робите щодня? Опишіть свій день. Перша відповідь, яка спливла (ні, не на думку) на язик – Живу (!). Але добре, що спрацювало моє розумне раціо і я не озвучила цю геніальну відповідь, роботодавець навряд чи зрозумів би. Звісно я, як пишуть про співбесіду на різноманітних сайтах, налепетала про різні мої дії упродовж дня, аж навіть до вживання їжі (можливо, переборщила?!). Як кожна працездатна і не зовсім дурна людина намагаюсь оминати усі гострі кути.

З твого резюме…можна на ти? Звісно. Я побачила успішного чоловіка або кар’єристку і зовсім не юну дівчину. Скільки тобі років?” – “Двадцять три”.

Розмовляємо легко, невимушено, розумію, що переді мною досить цікава жінка, творча, розумна. Але перехід на ти не змінює поки мого настороженого перебування тут. Усе необхідне обговорили. Мені дали шанс апробувати себе в новому амплуа. Десятиденний термін. Наталочці доручають мене щось навчити.

Спостерігаю за роботою навколо себе. Які ж вони молодці: одночасно пишуть по три статті, “сидять” на сайті, переписуються у всіх можливих соціальних мережах, встигають їсти, говорити, сміятись, виконувати вказівки керівництва, трішки огризатись і, навіть, встигають нудьгувати. Галасують шумно, як на Рівненських базарах, але це їм не заважає. Вони працюють оперативно, обов’язки чітко розподілені. Я бачу інше життя тут, раніше мені не відоме. Замість науково-впорядкованої дійсності я перебуваю у творчо-хаотичній. Життя іде…

Усього, звісно, не можу описати, бо так завжди: всього не сказала на співбесіді, але дещо сказала у цій розповіді, але теж не все … на те й думаю, що є потаємні схованки  людської душі, видні лише Небесам та Безодні. Бог дав мені унікальну можливість скористатись Його дарунком слова. Гріх – не скористатись!

Юлі, моя маленька Дівчинко, що в мені, пиши… Пиши, щоб тебе почули.

 

, , , переглядів: 1 508

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.