20.02.2017, 08:20
Затримання в оселі Гурського: як на Рівненщині повстанців зі схрону витурювали

 

- Хто йде? – запитав Дмитро чоловіка, що простував йому назустріч. Упізнати його не міг, позаяк надворі ще було темно.

- «Чайка», – відповів той.

З’ясувалося, що це був Михайло Лук’янчук, з яким колись разом ходили до школи, а тепер –належали до українського підпілля. Отже, зустрілися:

- Литвинчук Дмитро Володимирович, 1923 року народження, мешканець с. Річиця Тучинського району Рівненської області, українець, освіта 7 класів, неодружений;

- Лук’янчук Михайло Савович, 1921 року народження, мешканець м. Тучин, українець, освіта 7 класів, неодружений.

Обоє колись були членами юнацької  ОУН – кожен у своєму селі. У її лавах проходили політичний, ідеологічний та військовий вишколи. Після юнацької ОУН хлопці потрапили до різних формацій українського підпілля: Литвинчук став воїном Української Повстанської Армії, Лук’янчука ж зарахували до боївки Служби Безпеки ОУН .

У лавах УПА Литвинчук мав псевдо «Байда». Перебував у сотні «Недолі» (Трохимчука Степана Климентійовича), потім – у сотні «Вихора». У складі УПА брав участь у боях з німцями та військами НКВД. Затим Литвинчука призначили господарчим станиці, до якої належали села Річиця та Кринички.

У лавах СБ ОУН Лук’янчук мав псевдо «Чайка». Тут спочатку був рядовим бійцем, згодом – підрайонним комендантом СБ Тучинського підрайону. До складу Тучинського підрайону тоді належало чотири населених пункти: Тучин, Горбів, Дроздів і Микулин.

Перегодом Лук’янчука призначили комендантом розвідки СБ в Тучині. У цьому статусі в лютому 1944 року він у складі групи СБ  брав участь у збройному нападі на Тучинські районні відділи НКВД й НКГБ.

Отож, цієї ночі, ближче до світанку 19 лютого 1945 року, «Байда» і «Чайка» несподівано зустрілися на Тучинських хуторах, відставши від основних сил повстанців. Тепер хлопці мали потребу у схованці, щоб дочекатися ранку та перебути день. Відтак Лук’янчук запропонував піти до тутешнього мешканця Гурського Антона Марковича (1920 року народження, уродженця м. Тучин, українця, одруженого), у хаті якого влаштовано схрон. «Чайка» знав про наявність цього схрону, а тому запропонував там сховатися.

Прийшовши до Гурського, Михайло ліг відпочити, а Дмитро просидів до ранку.

Коли настав ранок, господар дав хлопцям поснідати. Побачивши, що у Литвинчука один чобіт зовсім порваний, сказав, що сусідом у нього швець, жінка занесе чобіт нього, він відремонтує, а ввечері хлопці вирушать далі. Отож, один чобіт господиня занесла до швеця.

Литвинчук Дмитро Володимирович, 1943 рік

- Ми зайшли у схрон, на дворі уже став день. Прилігши на долівці, заснув. І сниться мені якийсь страшний сон, щось жахливе, незрозуміле. Проснувся і кажу «Чайці»: «Треба звідси утікати, бачив сон дуже поганий…» Та як іти, коли надворі день, нема чобота, одна нога боса, а там стільки снігу? – розповів уже в часи незалежності України Дмитро Литвинчук у своїй книзі «Від Горині до Колими».

Хлопці вийшли зі схрону і якраз перебували у хаті Гурського, коли господар виглянув у вікно і вигукнув: «Совєти!» Там він побачив оперативну групу Тучинського районного відділу НКВД, числом близько 15 осіб, що саме проводила чекістсько-військову операцію.

Михайло і Дмитро негайно кинулися до іншої кімнати та сховалися у схроні. Гурський тим часом заховався на горищі хати, накрившись сіном. Він хоча й не належав до українського підпілля, однак переховувався від радянської влади й змобілізування до лав Червоної армії.

Обшукуючи хату, десь через годину енкаведисти знайшли на горищі господаря і взялися шукати схрон.

- Сам схрон був під землею на дворі, вхід з хати. Входу не знайшли, почали відкопувати з двору, докопалися до стелі схрону, прорубали її…  Я з «Чайкою» порвали все, що не повинно попасти у ворожі руки, прощаємося один з одним, бо вирішили, що будемо стрілятись. Енкаведисти кидають через діру в стелі спочатку димові гранати, а потім і бойові, ми перейшли у вхідний рів, а він не прямий, осколки нас не дістають. Кричать знадвору: «Здавайтесь!», ще і ще кидають гранати, дихати немає чим, душить дим. Хвилини стають роком, надходить кінець. «Чайка» і каже, а що як підемо на муки, може переживемо, ми Україні завжди будемо потрібні. Здались, – розповів далі Литвинчук у своїй книзі-спогадах.

Як зазначить уже під час допитування Гурський, Дмитро й Михайло не здавалися впродовж трьох годин. Коли ж, зрештою, здалися, то у Литвинчука вилучили мав автомат ППШ, 71 патрон до нього, гранату, а в Лук’янчука – автомат ППШ та 2 гранати. Поза тим, у схроні виявили «різноманітну канцелярську переписку СБ».

Щодо затриманців порушили кримінальні справи. У постанові про порушення кримінальної справи щодо Гурського, яку затвердив начальник Тучинського районного відділу НКВД старший лейтенант держбезпеки Панов, записали, що Гурський А.М. «активно допомагав банді УПА у створенні Самостійної України». А в аналогічій постанові щодо Литвинчука Д.В. зазначили, що він «відкрито боровся за створення «Самостійної України».

- Енкаведисти застосовували різні нелюдські методи катування, били, морили голодом,  знущались, як їм хотілось, садовили на «крісло смерті», включаючи 12 вольтову напругу... Думаєш: ось зараз і все закінчиться, – мовиться далі у книзі Литвинчука.

Після завершення слідства справи щодо обвинуваченців передали до суду. Їх розглянув Військовий Трибунал військ НКВД Рівненської області і засудив:

11 квітня 1945 року – Лук’янчука М.С. – до найвищої кари, тобто розстрілу, та сконфіскування майна;

17 квітня 1945 року – Литвинчука Д.В. – до 20 років каторжних робіт, сконфіскування майна та обмеження політичних прав строком на 5 років. Щоправда, у жовтні 1955 року строк покари скоротили до 10 років;

28 травня 1945 року – Гурського А.М. – до 10 років виправно-трудових таборів, сконфіскування майна та обмеження політичних прав строком на 5 років.

Незабаром виконали вирок щодо Лук’янчука – його розстріляли 19 червня 1945 року.

З місць неволі Гурського звільнили 31.03.1954, а Литвинчука –  25.05.1956.

 

   

 

Використані джерела:

1.    Д. Литвинчук, «Від Горині до Колими», – Рівне: Азалія, 1998. – 38 с.

2.    УСБУ в Рівненській області, справа П-14847.

3.    УСБУ в Рівненській області, справа П-9732

4.    УСБУ в Рівненській області, справа № 17111.

ПЕРЕГЛЯДІВ: 175


Іван Мельник
Нехай кожен зробить, що може. І цього буде достатньо! ivavolm@gmail.com