20.06.2016, 21:20
«Усі мої діти - чистокровні сіоністи…»
Сотні віруючих із Одеси вже 15 років приїжджають на закинутий хутір на Рівненщині.

Субота перед Трійцею. Спекотно. Їдемо звичним маршрутом від с.Бережниця Дубровицького району до с.Великі Цепцевичі Володимирецького району. На півдорозі помічаємо вказівник, якого раніше не було, з написом «Хутор». Тато розповідає про не одну сотню людей, які прибули кілька днів тому до цепцевицького лісу, й пропонує звернути за вказівником. Хто ці люди і чому приїхали? Чому саме в таке місце: забуте людьми? Цікавість релігієзнавця та журналіста беруть гору над спекою.

Увесь маршрут орієнтуємося на вказівники обабіч дороги. Ґрунтова дорога уже добре роз’їжджена, тому проблеми дістатися до потрібного місця не було. Як ми зрозуміли, що то уже те місце? Дуже просто. Перед нами серед лісу, поміж невеликих сосен, ураз вигулькнуло наметове містечко, з-під землі «виросли» журавель та криниця, постав шалаш та урочисто вбраний хрест із написом: «Тут святе місце».

Виходимо з машини й зустрічаємо зацікавлені погляди людей, які якраз метушилися біля одного з наметів. Чемно вітаємося, представляємося й запитуємо, хто б нам розповів зі старших – чому і навіщо зібрались стільки людей у цьому місці. Нас відразу провели до одного з наметів. Чекали, що перед нами з’явиться якийсь поважний чоловік-проповідник, проте назустріч вийшла жвава, привітна бабуся. Її розповідь була простою та живою:

«Мене звуть Марія Михайлівна Кирильчук. Я родилася тут на цьому місці. Це був тіко наш хутор. Ну ще вєрующі були, але туди дальше їх барак був. Я тіко помню себе, що тут дом наш був, наша хата була. Але я тут тіко п’ять років жила. А послє ми самі виїхали. Бо в нас трагедія була в хаті: були вбиті.». На наше запитання: «Хто ж вчинив таке?», - старенька хитає головою: «Святий Бог його знає». Й веде далі свою оповідку: «А дальше мій дєдушка, мамин тато, забрав нас й завіз у Гощанський район, там його рідня була. А щас ми в Одесі проживаємо».

Прошу розповісти про свою релігію. Марія Михайлівна одразу ж відповідає: «Мурашковці ми. Ото так просто нас називають. А про все інше, то треба сісти, поїсти, поговорить (посміхається – авт.)».

Послухати жінку збираються мешканці наметового табору. Усі дорослі чоловіки – з довгими бородами. Один із них продовжив розповідь старійшини роду: «Наша повна назва – євангельські християни святі сіоністи».

«Указатєлі то ми поставили, бо не всі знають дорогу сюда. Сюди приїхали всі з мого кореня: оцьо сини мої, онуки, правнуки… Чужого нема нікого», - каже Марія Михайлівна. Запитуємо, скільки людей тут разом. Якийсь чоловік нам говорить, що без дітей - близько трьохсот осіб. Але з гурту людей, який потроху почав збиратися навколо нас, додають, що «ще приїдуть сьогодні увечері й вночі, вже на саме свято». З’ясовували ми й про вірян цієї релігійної течі в окрузі. Нам відповіли, що дуже мало полишалося таких, вони вже всі похилого віку. Назвали прізвище лише Краська Петра, а в Цепцевичах були колись із прізвищем Стельмах. Проте, старійшина роду додає: «Але єсть люди, котрі знають. От перший раз, коли ми рєшили назначить своє мєсто, де ми родилися, де це все начиналося, а вже забулося, де воно. То я мєстних розпитала. Питала в них: «Покажіть мені , де тут була хата», вони ще перепитали мене: «Бабака?». – «Я кажу «да, дєд мій Бабак. Мені од діда передалася релігія. Й тепер всі мої діти чистокровні сіоністи».

Отже, вже 15-ий рік поспіль Марія Михайлівна зі своєю багаточисельною ріднею збираються на цьому місці на одне й те ж саме свято – Трійцю. Згадують минуле й разом вклоняються Богові на землі, звідки походить їхній рід. Нині нащадки мешканців поліського хутору мешкають, з їхніх слів, переважно в Одесі. Неначе підтвердження, навколо нас – багато автомобілів і бусів із одеськими номерами.

Нашу увагу привертає колодязь із журавлем. Цікавимося, чого викопали криницю, може для обрядово-культової практики. З нас посміялися - виявляється, поблизу немає зовсім питної води. А колодязь, який тут був за часів існування хутора, давно зруйнований. Тому для приготування їжі та господарських потреб приїжджі мусили викопати криницю: «Без води ж не можна жить, шо-шо, а вода нада!». Розповідають, що вчора (п’ятниця, 17 червня – авт.) як приїхали й почали брати воду, то всю вичерпали, колодязь не встигає поповнюватися.

Наприкінець розмови нас чемно запрошували на обід, запропонували попити  води з колодязя, дозволили фотографувати, спілкуватися з усіма. Марія Михайлівна поділилася наболілим: «Ми добре в Одесі живемо. Не бідно. Але сюда нас тягне, хочеться приїжджать».

Ми зробили декілька світлин, позазирали у всі закутки й були приємно вражені побаченим: навколо поставленні сміттєві баки, окремо зроблена вбиральня, намети акуратно виставлені – немає жодного зламаного деревця, вся територія чистенька, затишно прибрана, пахне лиш свіжістю і прохолодою від колодязя та хвоєю. Також здивувала нас відкритість та щирість цих людей. Так, мурашківці вважаються сектою, проте, повірте мені, що вони набагато відкритіші до людей, ніж деякі православні єпархії…

Виявляється, що поліщуки - незвичайні люди. У їхніх серцях стільки віри до Бога та любові до рідної землі, що ні відстань, ні вік, ні життєві труднощі не перешкоджають приїжджати й прославляти Бога на своїй батьківщині.

Довідка (взята з книги Романа Скакуна «Будівничі Нового Єрусалиму: Іван Мурашко і мурашківці»):

Мурашківці – секта євангельських християн – святих сіоністів («мурашківців»), яка зародилася на Західному Поліссі в 30-х роках ХХ ст., послідовники якої досі є в Україні та в інших країнах колишнього СРСР. Ця релігійна течія, що сформувалася на ґрунті п’ятдесятництва навколо «пророка Іллі», «Ангела Завіту» й «Отця Сіону» Івана Мурашка та його жінки-«пророчиці» Ольги Кирильчук, поєднала в своєму вченні та практиці юдаїстичні морально-ритуальні норми і п’ятдесятницький містично-екстатичний культ.

ПЕРЕГЛЯДІВ: 853


Новак Юлія
Нехай душа не буде посудиною, з якої можна їсти чи в яку можна плювати. Хай буде цілим Всесвітом, який не можна обійняти.