05.08.2013, 11:46
УКРАЇНЦІВ В ДУБЕНСЬКІЙ ВЯЗНИЦІ УБИВАЛИ І ПІСЛЯ ВІЙНИ
Щороку в кінці червня біля Дубенської в’язниці проходять пам’ятні заходи та панахиди. Дубенчани вшановують в’язнів, українських патріотів, які були незаконно та по звірячому страчені радянською міліцією 24-25 червня 1941 року. В редакцію прийшла дубенчанка Антонюк Ольга Семенівна, 1930 року народження, яка теж побувала за мурами в’язниці і в якій також зник її брат Павло. Назавжди.

                 Більшість дубенчан знають про те, що в червні в місцевій в’язниці органами НКВС були вбиті понад 600 ув’язнених. Та мало хто з нас знає, що такі етнічні чистки українців проводилися з 1944 року після визволення Дубно радянськими військами. Саме про це нам розповіла Ольга Семенівна.

                Вона з братами та батьками були родом з Повчі, Дубенського району, та з 1929 року проживали в селі Яблунівка у Млинівському районі. Батьки займалися сільським господарством, а вони як діти допомагали по господарству. Коли в 1939 році прийшли “перші совіти”, то лише завдяки односельчанам її та родину не вивезли до Сибіру. Батько мав 15 гектарів землі, господарював зранку до пізнього вечора. По радянським “понятіям” батько вважався експлуататором. Та в селі батька поважали, бо всі селяни жили дружною громадою і його захистили. Батько мав різний реманент, яким ділився і завжди допомагав. Землю правда тоді радянська влада все ж забрала. Та через два роки сюди прийшли німці.
                Батько Ольги Семенівни був патріотично налаштований, тому під час війни підтримував повстанців, ділився харчами та одягом. Нерідко вони в нього і ночували. Брат Павло, якому в 1939 році виповнилося 17 років теж пішов до УПА. За роки німецької окупації було важко та родина все ж пережила війну. В 1944 році прийшли вже “другі совіти”, які розпочали репресії і облави. Арештували і кинули у Дубенську в’язницю брата Павла. Мама декілька раз ходила у в’язницю передавала їжу. Останнього разу Павло передав мамі свою вишиту сорочку, де вона дома в рубці знайшли записку зі словами “Прощайте”.  Коли знов мама прийшла у в’язницю наглядач сказав, що Павла немає - “увєзлі”. Так мама з батьком вже не дізнались долю сина. Не знала про це і сестра його Ольга Семенівна.
                Не менш важка доля випала і їй. Вона була зв’язковою в УПА, адже була мала зростом і непомітною. Навесні 1945 року по дорозі в повстанській загін в село Кирилівку вона попала в НКВСівську облаву. Коли почала втікати по ній неповнолітній дитині почали стріляти, куля влучила в ногу. В чоботі були “грипси”, але так як туди натекло багато крові їх ніхто не помітив. Спочатку її 15 літню відправили в в’язницю в Тернопіль, потім в Дубно. Тут її судили по 54 статті – контрреволюційна діяльність, лише через те, що вона втікала від червонопогонників. Дали 8 років таборів. Якби знайшли ті записки, то могли б і розстріляти. Ольга Семенівна розповідає, що їх перед тим як завезти в Магадан, в Дубенській в’язниці виводили на прогулянку в двір. Під ногами була свіжа земля, коли вони по ній ходили, то вона гойдалась. Всі розуміли, що там НКВСівці закопали людей. Чи не в такий спосіб закопали її брата Павла? Земля на території Дубенської в’язниці має, ще багато таємниць.
                Дякуючи Богу вона повернулась з Сибіру. Завдяки допомозі в засланні українців один одному вона вижила. Коли в 1952 році закінчився термін ув’язнення, її лишили на вічне поселення. Розуміючи, що невідомо, коли повернеться додому вийшла заміж за такого ж українця, політичного в’язня з Волині. Там народилася в них дочка. Після смерті Сталіна їй з чоловіком дозволили повернутись в Україну в Дубно. Тут теж зазнавала утисків. Дуже “розумні” і віддані владі бюрократи постійно цікавились у її дочки, чому вона народилась в Магадані і ставили перепони при вступі до вищих навчальних закладів.  В 90-х роках Ольгу Семенівну та її чоловіка виправдали і реабілітували.
                Ми порадили їй звернутись в архів Служби Безпеки України в Рівному, щоб взнати долю свого брата Павла, адже документи після війни вже ніхто не знищував. Хочеться, щоб вона змогла покласти квіти на могилу свого брата.
Ігор МАРКУЛИЧ
ПЕРЕГЛЯДІВ: 907


Маркулич Ігор
Закінчив народний університет рабкорів при Одеській областній организації Союзу журналістів, громадський кореспондент, працює в газеті "Скриня" м.Дубно