23.12.2015, 18:20
Сповідь тієї, яка шукала щастя...

Вона завжди мріяла зустріти ідеального чоловіка, який би з півслова розумів усі її бажання і виконував їх. Щоб у його руках було щось подібне до чарівної палички, одним помахом якої він би міг малювати на її устах посмішку. Хотіла, щоб він щоденно робив її щасливою і не вимагав нічого взамін... З такими думками минали дні її життя у пошуках принца. Нехай він буде не на білому коні, бо це нині вже не в тренді, а от білосніжна посмішка була б точно йому до лиця.

На її шляху було чимало чоловіків, які відповідали кільком з вищеперелічених критеріїв. В кожному з них вона знаходила відраду, але короткочасну, можливо і миттєву... Залишаючи одного, лишала на спогад частинку свого серця, щоб не таким болючим було прощання і йшла, перегортаючи цю сторінку свого і його життя. Інколи життя поверталося так, що її піднімало на ту ж саму хвилю. Задавала собі питанням про те, що може він — саме той і за той час, поки вони не бачилися він тепер точно у списку її критеріїв поставить по усім пунктах ствердні “галочки”. Але дивлячись в його очі, знову розуміла, що він — не той...

Читаючи ці рядки, відразу ж здається, що вона була настільки самовпевненою та самозакоханою, що просто гралася людськими долями та не мала бажання любити когось по-справжньому. Проте вона просто шукала щастя. Так, можливо, своїми дещо дивними способами, але таким був її шлях.

І тут...Він...Саме той... Він не просто відповідав усім критеріям, він був абсолютно ідеальним. Таких вона в житті до цього не зустрічала. Вона дарувала йому всю себе, не залишаючи в собі ні краплинки для себе. Тішила його теплом душі та тіла, безкорисливо вірила. І ніби з пеленою на очах хотіла бачити, що він любить її так само, як і вона його... А він ніби і любив, але не так, як їй того хотілося... Вона чекала більшого і чогось справжнього, а для нього це була просто гра. І найбільша підлість гри була в тому, що у будь-якій ситуації він пробував робити її винною і щоб вона ледь не навколішках прохала про прощення. Але прозріння рано чи пізно все ж приходить. Так і вона, в мить побачила його істинне обличчя, помітила, як він її зусиллями “пробиває” свій шлях, як на її руках формуються мозолі, а лаври переможця — на його голові...

Вона пішла, але серце ж то цього разу практично до остатку залишилося вирваним у його руках. Розбита, випита до дна, в розпачі вона поступово вставала з колін і намагалася йти далі. Кроки були дуже невпевненими, маленькими і голос вже не лунав дзвінко, а змінився на шепіт... Але з приходом весни рани хоч трохи притупилися і вона підняла голову... Зустрічала нових людей, наповнювала своє життя все новими і новими подіями, знову шукала свого щастя.

Тепер вже вона не вірила критеріям, відмовилася від формування фотороботу своєї половинки, а просто “перебирала” тими, хто хотів робити її щасливою і любив...Насправді щиро. Проте після минулої зради так важко було вірити і хотілося “казнити” справжніх, щоб покарати того, хто зробив боляче. А серце так і далі було порожнім і всі люди не могли в ньому на довго затримуватися. “Конвеєр серця” - це коли люди в ньому довго не затримуюються...Вони падають у прірву через твою нелюбов, недовіру, нещирість. А її тепер саме цього і хотілося — нехай страждають так, як і вона страждала колись...

Егоїстично, неправильно, але це зараз так сприймається, а тоді вона думала, що так повинно бути і саме так жити правильно. А вони ж відкривали серця, намагалися доводити щирість почуттів і вірили, що дочекаються взаємності...не дочекалися... всі вибачення були занадто пізніми, а розуміння приходить вже тоді, коли марно діставати білий прапор та просити пробачення. Так минав час, серце наповнювалося різними почуттями: щирою дружбою, відвертістю близьких, натхненням колег, але не любов`ю. Не було її, тієї справжньої, вірної, про яку часто чуємо, читаємо, але, на жаль, рідко відчуваємо.

Можна сказати, що вона потроху переставала вірити в те, що взагалі в цьому житті є ще хтось, такий божевільний, як і вона... Що є той, чия самотність настільки глибоко в серці, що треба буде час, щоб теплом тількт чотирьох долонь можна розтопити, відігріти душу і повернути в неї віру в краще...

Вона зустріла його тоді, коли найменше цього чекала, коли життя пішло звичним ритмом і, здавалося б, місця йому у ньому точно не було. Він увійшов в її життя неочікувано, неквапливо, так як приїжджають довгоочікувані гості або як діти радіють першому зимовому снігу. Він був не схожий на інших тим, що не квапив, не намагався “копирсатися” у минулому, а вірив у майбутнє і дивився закоханими очима так віддано і так безкорисливо. Напевно саме це і щоденно підкуповувало її, а не квіти чи обійми. Хоча насправді його обійми були шалено теплими і трепетно ніжними. Від його поцілунків пронизувало усе тіло, а його дотики, ніби міцні долоні всесвіту, які закутують тебе і з яких не просто не можна, а дико не хочеться вирватися.

І такими своїми вчинками він не словами, а діями доводив те, що вона йому небайдужа, що тепер інтереси двох важливіші за його власні. Тим самим він обіцяв бути вірним, ніжним, відданим. А далі — знайомство з родиною, яка прийняла наче свою рідну дитину. Мрії одні на двох та бажання. А найголовіше — серце, яке здавалося б вже ніколи не віритиме у любов почало танути... І здавалося, що ті частинки, які десь в житті було розгублено знову повернулися на своє місце. Тим самим поверталася віра, відроджувалася надія та зароджувалася любов...

Любов до нього прийшла неочікувано, коли в думках — він і образ його у снах малюєш, коли згадуєш його палкі вуста, ніжні руки та міцні обійми... коли важко розлучатися з тим до кого линеш серцем та про кого усі думки.

Дивлячись в його очі і слухаючи його “Хочу завжди бути з тобою”, вона розуміла, що любов вона ж не вкладається у певні критерії, вона не визначається “галочками”, вона не шукає задоволення тільки власних інтересів... У ній немає слова “я”, але є тільки “ми”. У кохання немає рецептів, способів, методів і наукового обгрунтування. Любов з`являється у серці як дарунок небес, як Божественне провидіння завдяки якому ти можеш стати кращим і ближчим до Бога. Вона не приходить надто рано чи то пізно, вона приходить у життя людей, коли ти до цього насправді готовий. Стираючи увесь пласт минулого, вона рухає життя тільки вперед. Надихає для творчості, дарує радість і робить тебе насправді тим, ким ти маєш бути. Бо тільки знайшовши свою другу половинк, ви насправді стаєте цілісними...

 

ПЕРЕГЛЯДІВ: 2224


Ольга Данилюк
Журналіст Видавничого дому "ОГО", ведуча телеканалу "Рівне 1", головний редактор журналу "ВІТАЄМО!