07.11.2015, 23:41
Сосонки: Сонце не бачило їх оголеності
6 – 7 листопада 1941 року. Ви знаєте, якими були ці дні? Погода приблизно однакова ж: холодно, волого та вночі морозно. Люди любили й ненавиділи. Хоча, певно, тоді вони більше любили і більше ненавиділи, ніж ми зараз. Хоча помиляюсь: нічого не змінилось. Події на Майдані, Революція Гідності та так зване АТО, а насправді – війна, все відтворюється. 74 роки розділяють нас від теперішнього часу. Більше нічого не розділяє: любов та ненависть , мабуть, та сама. Роки, лиш роки – мовчазні, заплутані, загублені в туманах та приморозках, кимось навмисно стерті з пам’яті, вони змішані з хлібом та видовищами, засипані вологими піщинками людських доль. Якби ж роки могли говорити! Проте, на відміну від людей, вони нічого не забувають і посилають ехо людині: «Змінись!»…

… Вони сходились з різних куточків цього міста. Сходились на площу, залишаючи свої теплі будинки, свої пожитки, свою любов та свою ненависть… Із собою вони за наказом лиш взяли документи, теплий одяг та їжі на три дні. Більш нічого. Йшли родинами. Знайомі та незнайомі, але однієї крові – єврейської.

У міжвоєнний період, за словами професора Максима Гона, єврейське населення складало 82% від усіх мешканців Рівного. І вчений обурюється, коли краєзнавці показують єврейські квартали міста, бо, за його словами, треба показувати квартали українців та поляків, які на той час були у меншості. «Євреям тут було комфортно до 1930-х років, мені здається», – продовжує пан Максим. До приходу радянської влади у євреїв було неоднозначне ставлення: хтось підтримував, інші ж ні… Люди – повсюди люди: вони різні і тим особливі.

Слова, що перетворились у приказку: “Нам винесли смертний вирок, проте милістю Божою, його пом’якшено до довічного ув’язнення”. 6 листопада 1941 року у Рівному випав сніг. Люди зібрались у районі Грабника, мужчини несли пожитки. Люди ще надіялись, що їх відправлять кудись на роботу. І хто його зна: може всередині, в своїх глибинах, вони здогадувались, що їхні трудодні скінчились і незабаром все скінчиться. 17,5 тисяч євреїв йшли крок за кроком до Сосонок – майбутнього місця їх пам’яті, а не життя.

Ліквідувати таку кількість людей складно, тому було «стягнуто» підрозділи поліції з інших міст: Житомира, Вінниці, Луцька, Сарн. Нібито розстрілювало 20 чоловік. Проте, є свідчення що використувався метод кожного 5-го чи 7-го з полку – хто мав розстрілювати.

За добу перед цим військовополонені у приблизній кількості 50 осіб вирили 8 ям. Робили це поспіхом, бо ж наказ треба виконувати, а рови забули викопати, де мали проводити розстріли.

Їм наказано було роздягнутись. Сонце не бачило їх оголеності, воно, мавши погане передчуття, в той день й не визирнуло, щоб не побліднути… Є свідчення, що немовлят підкидали в повітря й так розстрілювали… метикуючи влучність пострілів… Крик, відчай, сльози, блювота, голосіння, кров, жах, божевілля…

Розстріляти всіх у перший день не вдалося. Хто лишився живим - мусив чекати черги своєї смерті усю ніч. Про що вони думали, як мерзли їхні тіла та душі? Частина з них до ранку не дожили…

Частинка єврейського населення була вивезена в Костопіль. Згодом й вони були вбиті. На першому постаменті пам’яті, встановленому на місці жахливих подій, були викарбувані такі слова: «Мы оставшиеся клянемся отомстить за вашу-нашу кровь…». Потім цей постамент був змінений.

Директор Українського центру з вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський 6 листопада цього року сказав: «Падіння людини відбулось тут остаточно. Після Києва та Камянець-Подільського, Рівне третє в списку місто за масовими розстрілами…». Кров кров’ю не змиєш, вогонь вогнем не погасиш, горе слізьми та відчаєм не затопиш… Перевірена істина.

Благословенна пам’ять тих, хто тут похований!

Є макроісторія - як історія всього народу, етносу, країни. А є мікроісторія – доля конкретної людини, гвинтика макроісторії. 6 листопада 2015 року до Сосонок приїхала Шеллі Вайнер із родиною, яка зараз проживає у Північній Кароліні, США. Приїхала вшанувати пам’ять своїх загиблих родичів та розповісти свою історію, яка для неї та її близьких стала макроісторією. З неба щось моросило слізьми. Слова застрягали у горлі вже не молодої жінки, присутні плакали. Запалили свічку.

Українці в знак пам’яті приносять квіти, євреї ложать камінці. Не важливо певно: чи квіти, чи камінці… важливі наші думки і наші висновки, наша відповідальність за майбутнє та життя, мир та спокій душ живих та померлих…

Оповідка моя заплутана. І мала вона починатися традиційно: що у м. Рівне, в готелі «Оптіма» проходив триденний міжнародний семінар проекту «Trans History». Його проводили організації-партнери Centropa і MitOst. І все було «круто»: знайомства, лекції вчених Максима Гона та Анатолія Подольського, виступи організаторів, робота в групах, перегляд фільмів, вшанування пам’яті жертв Голокосту, фотосесія, кави-паузи, обіди, презентації, розмови, враження… Дякуємо організаторам та учасникам!

На прощання мене першою прийшла обійняти пана Беата з Польщі і, коли я пригорнулась до неї, а потім й до всіх інших учасників, виникло таке дивне відчуття: які ми стали близькими та рідними, нас не розділяють кордони, історія, події, роки… ми разом працювали, слухали й говорили, плакали і сміялись…

Друзі! Я Вас щиро ще раз обіймаю: українців, євреїв, поляків, американців та німців)

ПЕРЕГЛЯДІВ: 1112


Новак Юлія
Нехай душа не буде посудиною, з якої можна їсти чи в яку можна плювати. Хай буде цілим Всесвітом, який не можна обійняти.