27.07.2017, 09:10
Шеф зв’язку і дезертир: про повстанця з Рівненщини

- Вам пояснили до якої організації Ви вступили? – запитав у затриманця помічник оперативного уповноваженого Тучинського районного відділу НКГБ Рівненської області лейтенант Подугольніков 28 червня 1944 року.

Відповідь на це запитання мав дати Самолюк Іван Павлович, 1920 року народження, мешканець села Малатин Тучинського району Рівненської області, українець, селянин, освіта 2 класи, неодружений, що якраз і був тим затриманцем.

- Так, мені пояснили, що я вступив до організації Української повстанської армії, яка бореться за створення Самостійної України, – відповів Самолюк І.П.

Під час цього ж допитування, але трохи раніше, Іван Павлович засвідчив, що до лав УПА він приєднався восени 1943 року, працював шефом зв’язку села Малатин, мав псевдо «Камінь».

Наступного дня, 29.06.1944, Самолюка І.П. офіційно заарештували. Отже,  зі статусу затриманця він перейшов у статус заарештованця. Цього ж дня обшукали оселю, в якій мешкав Іван. Проте нічого забороненого не знайшли.

 

Самолюк Іван Павлович (світлину взято з фотоальбому заарештованців Тучинського РВ НКВД, який зберігано в УСБУ в Рівненській області)

 

- Ви погодилися працювати шефом зв’язку в банді УПА, Вас не примушували? – запитав розслідувач під час наступного допитування, тобто 01.07.1944.

- Так, я погодився працювати шефом зв’язку, без усілякого примушення, тобто добровільно, – записано відповідь Івана до протоколу допиту.

У підпорядкуванні Самолюка І.П. перебували зв’язкові, яким він доручав розносити повстанську пошту. Її розносили у такі села: Мощони, Невірків, Матіївка, Пустомити. Самолюк же перебував у підпорядкуванні районного шефа зв’язку на псевдо «Яструб» (Рисвянець Теодосій Сильвестрович, 1918 р.н., уродженець с. Полівці, яке тоді належало до Тучинських хуторів).

- Скільки часу Ви працювали шефом зв’язку банд УПА? – 03 липня 1944 року Подугольніков продовжував допит.

- Я працював шефом зв’язку банд УПА близько трьох місяців <…>.

- Після пройдення фронту Ви працювали шефом зв’язку чи ні. Поясніть точніше?

Варто зазначити, що на період проходження фронту німецько-радянської війни територією України керівництво українського підпілля розпустило вояків УПА по домівках. Після пройдення фронту їх збиралися знову зібрати для дальшої боротьби – тепер уже з радянською владою.

- Після пройдення фронту я шефом зв’язку не працював, а мене змобілізували до Червоної армії, – відповів Самолюк.

- Чому Ви опинилися вдома, якщо Вас змобілізували до армії. Розкажіть про це, – розслідувач допитував далі.

- У березні 1944 року мене змобілізували до Червоної армії і направили до містечка Білокоровичі (Житомирської області – моя прим.), де я перебував близько місяця, затим звідти нас перевели до містечка Звягель і там перебували близько місяця, у травні 1944 року, не пригадую коли, нас почали відправляти потягом на схід до військових частин, то я в дорозі втік, – пояснив Іван Самолюк.

- За яких обставин Ви втекли?

- Я втік під час руху потяга, ми стали під’їжджати до станції Коростень, двері вагона було відчинено і вискочив під стрім.

- Скільки осіб з Вами втекло?

- Укупі зі мною втекло з Червоної армії цього разу 16 осіб, усі з села Малатин Тучинського району Рівненської області, – відповів Іван.

І трохи згодом описав деякі обставини втечі:

- Чатівників під час руху потяга у задньому вагоні не було, а також під час стрибка у нас ніхто не стріляв.

Додому втікачі прийшли за три доби.

Цей факт групової втечі змобілізованців яскраво ілюструє тогочасне ставлення людей до радянської влади відразу після її повернення до Західної України на початку 1944 року. «Других совєтів» здебільшого тут сприймали вороже, а тому й не бажали служити в лавах їхньої армії.

06 вересня 1944 року затведжено звинувальний висновок, в якому зазначили, що Самолюк І.П. разом з іншими особами:

«бувши вороже налаштовані стосовно до радянської влади, у другій половині 1943 року  з націоналістичних переконань вступили на службу до антирадянської формації – «УПА», де разом  працювали проти радянської влади, за створення самостійної України.

Звинуваченця Самолюка восени 1943 року керівництво ОУН й УПА відразу ж призначило шефом зв’язку с. Малатин Тучинського району, де перебував до звільнення району від німецьких окупантів, тобто до лютого 1944 року. Всю роботу виконував під псевдонімом «Камінь».

Самолюк, як шеф зв’язку, виявив себе активним націоналістом, щоби краще зорганізувати роботу, залучав українську молодь до УПА та використовував її на роботі зв’язкових з доставлення й переслання пошти, яка надходила з банд і від керівництва ОУН й УПА, таким чином він залучив на бік УПА Хрольця, Пивоварчука та інших.

Поза тим, перебуваючи на службі у Червоній армії з березня 1944 року, не бажаючи служити, у травні із Червоної армії здезертирував. Відчуваючи тяжкість вчиненого злочину перед Батьківщиною, перейшов на нелегальне становище і переховувався від органів радянської влади до моменту його арешту, себто до червня 1944 року.»

Очевидно, Батьківщиною для розслідувачів був Радянський Союз. Та чи був він Батьківщиною для людини, яка боролася за здобуття власної держави, незалежної від цього Радянського Союзу?

29 жовтня 1944 року Військовий Трибунал військ НКВД Рівненської області у складі головувальника – майора юстиції Гніденко, членів – молодшого лейтенанта Платонова і старшого сержанта Спіріденко, секретаря Зінгер, у закритому судовому засіданні, без участі звинувача й захисника, засудив Самолюка І.П. до розстрілу й сконфіскування майна. Однак 26.01.1945 Президіум Верховної Ради СРСР замінив цю кару на 20 років каторжних робіт.

Поза тим, оскільки Самолюк І.П. власного майна не мав, то вирок Трибуналу щодо його сконфіскування виконати не змогли.

Відповідно до Указу Президіуму Верховної Ради СРСР від 17.09.1955 «Про амністію» з місць позбавлення волі Самолюка І.П. звільнили 16.10.1955.

Згідно з висновком Військового Прокурора Червонознаменного Прикарпатського військового округу від 18.11.1991, Самолюка Івана Павловича визнано необґрунтовано засудженим та зреабілітовано.

 

    

Використані джерела:

1. УСБУ в Рівненській області, справа П-5871.

2. УСБУ в Рівненській області, фотоальбом заарештованців Тучинського РВ НКВД.

3. О. Денищук: Книга Пам’яті і Слави Волині. Том 4. Рівненська область. Гощанський район; Рівне, «ППДМ», 2002- 464 с.

 

 

ПЕРЕГЛЯДІВ: 161


Іван Мельник
Нехай кожен зробить, що може. І цього буде достатньо! ivavolm@gmail.com