06.08.2015, 18:45
Що посієш, те й пожнеш або як навчити дитину повазі, не поважаючи її
Кажуть, що показником високорозвиненого суспільства є гуманне ставлення в ньому до найменш захищених верств населення. В такому разі осмілюся зазначити, що українському соціуму, як і, напевне, усім пострадянським, до звання високорозвинутого – ще рости і рости.


«Якщо ми хочемо досягнути справжнього миру у всьому світі, то починати треба з дітей»

Махатма Ганді

Кажуть, що показником високорозвиненого суспільства є гуманне ставлення в ньому до найменш захищених верств населення. В такому разі осмілюся зазначити, що українському соціуму, як і, напевне, усім пострадянським, до звання високорозвинутого ще рости і рости.

Про плачевну ситуацію в нашій країні з матерями-одиначками, людьми похилого віку чи з фізичними вадами вже говорено-переговорено. Цього разу хочу звернути увагу на ставлення до нашої надії і майбутнього - до дітей.

Історично так чомусь склалося, що діти сприймаються на пострадянському просторі як... "другосортні" чи що. Їх ніби всі хочуть мати, всі люблять, а проте дорослі часто дозволяють собі набагато гірше ставлення до дитини, ніж до іншого дорослого. І не важливо, твоя рідна це дитина чи ні.

Ранок звичайного робочого дня. Я їду в міжміській маршрутці, де тьма народу – як кажуть, ніде голці впасти. На зупинці заходить мама з маленьким хлопчиком, якому, як я згодом дізналася, три рочки, і звати його Діма. Я сиджу на підвищенні біля водія і запрошую дитину до себе на ручки. Він насторожено, але погоджується. Через хвилин десять ми з ним мило розмовляємо, Діма вже показує мені корівок, собачок та все інше, що бачить через вікно. Ще одна зупинка. Заходиь мама з дівчинкою приблизно того ж віку. Я підсовуюся, шоб дівчинка сіла біля нас. Маленька сідає і намагається з ровесником налагодити контакт, проте той не хоче. Більше того, він міцно хапається за поручня так, щоб ручкою малій загородити місце, де вона сидить. І тут починається найцікавіше. Мама хлопчика, якій, звичайно ж, соромно за свого "бешкетника", вирішує тиснути на сина, щоб той схаменувся. Саме "тиснути". Спочатку наказує (не просить!) прибрати руку. Хлопчик, звісно, не реагує. – Згадайте, якщо до вас звертаються наказовою інтонацією, які у вас відчуття? Опісля мама намагається аргументувати свій наказ: "Дівчинка теж хоче сидіти, їй не зручно" ітп. Але малому вже однаково до тієї дівчинки. Його з самого початку при всіх образили, навіть принизили. Тепер стояти на своєму справа честі.

Підключаються "добрі тьоті і бабці": "Ох який поганий хлопчик!", "Зараз дядя-водій тебе вижене з маршрутки – мама без тебе поїде!" Півавтобуса вже "виховують" бідного Діму. Не діє. І тут мама пускає в хід "важку артилерію": "Відпусти руку, бо я тебе любити не буду!" …Здавалося б - все! Білий прапор. Проте малий, я так зрозуміла, вже не вперше таке чує, тому – нуль реакції. Мені стає реально шкода дитину, на яку «напало» півмаршрутки, і я доброзичливо кажу: "Ніякий він не поганий, він хороший хлопчик. Правда, Діма? Давай поділимося з дівчинкою місцем і будемо разом дивитись у вікно на пташечок." Хлопчик невпевнено, але відпускає маленьку ручку.

Чомусь всі дорослі, в тому числі і мама, бачать лише зовнішній прояв поведінки дитини, сам тільки факт: хлопчик бешкетує. І ніхто не хоче поцікавитись, чому так відбуається? Може, дитина боїться, що дівчинка займе його місце, а йому нікуди буде дітися? Адже в такому ніжному віці ми всі – вразливі і беззахисні. Може, він охороняє свою територію? Чи просто вирішив так привернути до себе увагу, якої йому не вистачає? Причин буває безліч. Та є одна безсумнівна аксіома, що стосується дитячої психіки: все, що діти роблять, вони роблять з добрими намірами. Хоч поверхнево може виглядати і навпаки. Але глибоко в душі дитина хоче одного – любові, розуміння, захисту, підтримки. А щоб побачити справжні причини «негідної» поведінки малого, потрібне неабияке терпіння. Наскільки його вистачить у дорослого, щоб розібратися в цих мотивах і з повагою донести до дитини інформацію про те, як краще поводитися в даній ситуації? Та де там, з нашими фінансовими, жиловими, кредитними, сімейними і тд. проблемами, ще на якісь роз`яснення сили знайти. Дорослим легше крикнути, натиснути, не залишити вибору, шантажувати... Аргументувавши це тим, що "інакше, мовляв, не доходить". Але практика показує, що доходить, якщо добре постаратися. Адже найчастіше істинна причина такої агресії дорослого – саме нестача витримки.

Чомусь над моральним та психологічним здоров`ям своїх діток ми замислюємося в останню чергу. Швидше віддамо їх до усіх можливих гуртків та секцій, влаштуємо в гарний садочок, школу, інститут, купимо машину... А дитині в першу чергу потрібне інше: любов, повага, доброзичливість... Інакше такі Діми все життя думатимуть, що вони не заслуговують на гарне ставлення, бо сприймають світ по-своєму; що їх нікому зрозуміти; що від людей можна очікувати лише засудження, а любов потрібно важко «заробляти», поводячись так, як хочуть інші,а не так, як душа підказує. І вони так само виховуватимуть своїх дітей, внуків, покоління за поколінням. Без розуміння, поваги, любові. З серцем, повним образ, ненависті. А потім ми дивуємося, чому в нашому суспільстві так багато злих, агресивних людей? Чому на кожному кроці – обман, грабіж, вбивства? – Тому що ми самі так виховуємо своїх дітей. Адже їх агресія, лицемірство, шантаж не виникає з нічого. Вони вчаться цим якостям саме на прикладі дорослих, найчастіше – батьків. А істина – стара, як світ: що посієш, те і…

 

ПЕРЕГЛЯДІВ: 811


Леся Лукашик