04.09.2016, 14:17
«Прошу суворо мене не судити,» - про долю одного повстанця

Півгодини минуло від початку судового засідання, коли Миколі надали останнє слово. Судили його за участь в УПА і за те, що ухилявся від служби у лавах Червоної армії.  Такі дії слідчі трактували як зраду Батьківщини.  У своєму останньому слові Микола висловив коротке прохання…

Загалом до початку Другої світової війни життєвий шлях Войтовича Миколи Калениковича, 1923 р.н., уродженця Тучина, що на Рівненщині, складався як і в більшості селянських дітлахів.

Народився Микола у небагатій сім’ї, змалку звик до сільськогосподарської праці. Від 1931 року хлопчик упродовж двох років навчався у Тучинській школі.

З початком Другої світової війни мешканцям краю кілька разів довелося пережити переміну влади: польську змінила радянська, радянську – німецька, німецьку – знову радянська.

З поверненням радянської влади на початку 1944 року, вона розпочала мобілізацію до лав Червоної армії. У цей час М.Войтович хворів на тиф, а коли одужав, то до комісаріату не пішов. Тобто перейшов на нелегальне становище і став переховуватись від органів радянської влади і призову до лав Червоної армії.

Одного разу, у травні 1944 року, до Миколи прийшли українські підпільники і після розмови з ними він погодився приєднатися до лав УПА.

Отже, потрапив Микола до сотні «Дубича», яка тоді перебувала у Пустомитівському лісі Тучинського району на Рівненщині. «Дубич» присвоїв Миколі псевдо «Іван».

Як рядовий боєць УПА, Микола протягом двох тижнів проходив військовий вишкіл. Окрім того, двічі стояв на варті повстанського табору.

Після завершення вишколу, у червні 1944 року, бійці мали отримати зброю (гвинтівки) і змінити місце дислокації. Проте вночі Микола втік з табору. Віднині він змушений був переховуватись як від радянської влади так і від повстанців. Принаймні так він свідчив під час допитів.

У тому ж таки червні 1944 року десятник Тучинської сільради Трохим Антонюк прийшов додому до Войтовича, щоб вручити йому повістку про призов до лав Червоної армії. Однак Миколи вдома не застав, а його матір відповіла, що той у війську.

- …Але в якому війську – про це вона мені нічого не сказала, і повістку я повернув голові сільради, – зазначив Трохим Антонюк, коли його як свідка допитували в Тучинському райвідділі НКВД (протокол допиту від 24.10.1945).

19 жовтня 1945 року Миколу Войтовича затримали співробітники НКВД у нього вдома. Тобто від червня 1944-го, коли Микола покинув лави УПА, до жовтня 1945-го, коли його затримали, він переховувався.

На зміну затриманню прийшов арешт. У постанові на його проведення помічник оперуповноваженого Тучинського районного відділу НКВД молодший лейтенант Соколов записав:

 «Войтович М.К. … перебував у сотні УПА бандглаваря на псевдо «Дубич», де він приховував свою злочинну діяльність під кличкою «Іван», метою боротьби було створення буржуазно-націоналістичної самостійної України…»

Поза тим, арешт наклали ще й на майно Войтовича, опис якого склали 20.10.1945. До нього включили: хату, корову, телицю, коня, лоша, свиню, 6 кіп жита, 2 копи пшениці, 1 копу ячменю, 1 копу вівса.

Під час допиту, що відбувся 05 листопада 1945 року, старший оперуповноважений відділу ББ Тучинського РВ НКВД молодший лейтенант Соловей запитав Войтовича:

 - Чим займалась ваша банда, до складу якої ви належали?

- … мобілізовувала населення Західних областей України на повстання проти радянської влади і завоювання Самостійної України, – відповів Микола.

Слідство у справі завершили 10 грудня 1945 року.

07 січня 1946 року Військовий Трибунал військ НКВД Рівненської області в закритому судовому засіданні під головуванням капітана юстиції Смоленської, без участі обвинувачення й захисту та без виклику свідків, розглянув справу щодо обвинувачення Войтовича М.К.

Судове засідання оголосили відкритим о 10 год. 15 хв.

Войтович визнав себе винним у висуненому обвинуваченні. Тобто в тому, що протягом двох тижнів перебував у лавах УПА, проходив військовий вишкіл, двічі стояв на варті табору, мав псевдо «Іван», переховувався від органів радянської влади і мобілізації до лав Червоної армії та не вийшов з повинною.

Даючи свідчення під час судового засідання, Микола також зазначив:

 - «Дубич» розповідав мені, що всі бандити (повстанці – моя прим.) і я боротимемося з совєтами за «Самостійну Україну».

Зрештою, головувальник Смоленська надала Войтовичу останнє слово.

- Прошу суворо мене не судити – попрохав він суд.

Це було звичне прохання, яке, як і Микола, висловлювало чимало українських повстанців перед тим, як отримати вирок від радянського правосуддя.

Об 11 год. 10 хв. головувальник Смоленська оголосила вирок:

«…Войтовича Миколу Калениковича на підставі ст. 54-1а Кримінального кодексу УРСР позбавити волі у виправно-трудових таборах строком на 10 років, з обмеженням прав строком на 5 років, та  конфіскацією всього майна, що йому належить...»

Об 11 год. 15 хв. судове засідання оголосили закритим.

Отже, Миколу таки визнали винним у зраді батьківщини і відправили його до таборів.

Удома залишилися 67-літня матір Параскева та дружина Ганна з малолітньою донькою Галинкою.

13 жовтня 1947 року Народний суд Тучинського району повідомив Військовому Трибуналу про те, що його вирок в частині конфіскації майна М. Войтовича, виконали.

З місць позбавлення волі М.Войтович не повернувся – помер 23 січня 1948 року у Північно-Східних Виправно-Трудових таборах МВД СРСР с. Нагаєво.

Ось так склалася доля простого селянського хлопця, якого радянська влада вважала зрадником батьківщини, хоча відомостей про його практичну антирадянську діяльність матеріали архівно-кримінальної справи не містять.

Рішенням Прокуратури Рівненської області від 05 жовтня 1993 року Войтовича Миколу Калениковича реабілітували.

 

   

Використані джерела:

 1.    УСБУ в Рівненській області, справа П-14110.

ПЕРЕГЛЯДІВ: 280


Іван Мельник
Нехай кожен зробить, що може. І цього буде достатньо! ivavolm@gmail.com