30.10.2017, 09:50
Правда очі коле? – про антирадянські вислови мешканця Рівненщини

Вислови цього хлопця характеризували радянську владу з негативного боку. Слідство потрактувало їх як антирадянські.

- Зараз не пам’ятаю коли, чи то 1947-го чи то 1948-го року, у розмові зі старшим сержантом Шевченком та лейтенантом Сихорлашвілі я розповідав їм (окремо кожному) про те, як наше село Річиця звільнили від німців радянські війська, і як в період, коли в цьому ж селі тривали бої, у нас розволокли й поламали бджолині вулики, яких мій батько мав п’ятдесят штук, – свідчив хлопець, коли його 17.11.1948 допитував старший розслідувач контррозвідки МГБ військової частини 28760 гвардії капітан Музикін. – У процесі цієї розмови я заявив цим особам, що німці у нас забрали лише кілька рамок з бджолиних вуликів з медом, а коли у селі перебували радянські війська, то солдати пограбували всі вулики, та не лише у нас, а й у сусідів. Причому я тоді наголошував, що в нашому будинку розташували штаб і батькові не дозволили перебувати в будинку. А коли він повернувся, вже всі вулики пограбовано <…>.

Так свідчив Величко Сергій Васильович, 1927 року народження, мешканець с. Річиця Тучинського району Рівненської області, українець, освіта 4 класи,  селянин, не одружений.

 

 Величко Сергій Васильович (світлина з архівно-кримінальної справи П-6680, яку зберігано в УСБУ в Рівненській області)

04 листопада 1948 року Величка заарештувала контррозвідка МГБ військової частини 28760. На момент заарештування хлопець служив у лавах радянської армії – у чині рядового військової частини 48874 (м. Ечміадзин Вірменської РСР). Поза тим, навесні 1947 року він вступив до ВЛКСМ (Всесоюзного Ленінського комуністичного союзу молоді, скорочено – Комсомол). Та з’ясувалося, що в минулому хлопець міг мати зв’язок з українським національно-визвольним рухом, зокрема, з Організацією Українських Націоналістів й Українською Повстанською Армією (ОУН й УПА).

Обшукавши, у Величка вилучили комсомольський квиток, червоноармійську книжку, блокнот, альбом з 22 світлинами та довідку, що її видала Річицька сільська рада.

Згодом, 20 грудня 1948 року, представники контррозвідки спалять блокнот й альбом зі світлинами, як такі, що не становлять жодної цінності і не мають стосунку до справи. Та чи мали вони цінність для Величка? Чи мають узагалі цінність для людини світлини, які вона береже у чужому краї?

У перебігу розслідування Величка утримували у слідчій камері контррозвідки МГБ в/ч 28760 (м. Єреван Вірменської РСР).

Під час кожного допитування Сергій вперто заперечував свою належність до ОУН й УПА, а також заперечував, що розповсюджував антирадянську літературу. А от те, що допускав антирадянські вислови, таки визнав.

- <…> Признаюся до вини в тому, що серед військовослужбовців Радянської армії допускав деякі антирадянські вислови, причиною чому стала моя малограмотність в політичних питаннях, – зазначено відповідь Сергія у протоколі допиту від 18.11.1948. – Ці мої вислови зводилися до того, що в розмові з військовослужбовцями я вихваляв життя у Західній Україні, коли там господарювали поляки, і наклепницьки заявляв про тягар для люду в Західній Україні, який створено, ніби то, після встановлення радянської влади. <…> Поза тим, я розповідав військовослужбовцям про те, що українські націоналісти та їхні озброєні банди (себто загони – прим. авт.) борються за незалежну, самостійну Україну і, що якби вони захопили в Україні владу, то розділили б там землю порівну всім і кожен жив би й працював на своїй землі <…>.

Поза тим, Величко визнав, що хоча й не належав до «бандерівського» руху, проте іноді допомагав йому. Це траплялося, коли Сергій ще був неповнолітній – мав 16 років од роду.

Зокрема, влітку 1943 року у хліві Величкового сусіда «бандерівці» облаштували яму для зберігання харчових продуктів. Коли яму викопали, то з’ясувалося, що багато зайвої землі. За вказівкою брата Івана цю землю Сергій допоміг винести з хліва.

Улітку того ж року Сергій допоміг приготувати обід групі повстанців, які прибули до їхнього села. Повстанців було кілька десятків, а тому хлопець допоміг їхньому кухареві  готувати страву.

Восени 1943 року Сергій допоміг іншому своєму сусідові викопати яму на його полі, щоб засипати туди хліб, – також для потреб «бандерівців».

Тієї ж осені, одного разу вночі, у двір Величків на підводах заїхали «бандерівці». Після нетривалої розмови вони попросили Сергієвого батька показати дорогу на село Антонівку. За вказівкою батька Сергій вдягнувся, вийшов надвір і провів «нічних гостей» на дорогу, що вела до Антонівки.

Варто зазначити, що брат Сергія Іван Величко був активним учасником українського підпілля, до якого приєднався ще в період німецької окупації; мав псевдо «Явір». Брат Антон мешкав у Канаді, брат Степан та сестри Марія, Ірина, Одюшка – у Тучинському районі.

На початку 1944 року, після вигнання німецько-нацистських загарбників, на Тучинщину повернулася радянська влада, яка почала призивати українську молодь до лав Червоної армії. Неабиякого поширення набуло тоді явище ухиляння від призову.

Коли настав час забирати до армії юнаків 1927 року народження, то батько завдяки наявним зв’язкам виготовив фальшиві документи, в яких рік народження сина записали як 1928-й. Проте надовго Сергія це не врятувало – про його справжній рік народження дізналися і наприкінці 1944-го хлопця таки забрали до радянського війська.

Доки Величко служив у війську, події вдома йшли своїм порядком. Брат Іван й далі перебував у «бандерівцях». Сергій листувався з ним, надсилаючи листи на адресу їхніх батьків. 1947-го року батька Василя, матір Пелагею та брата Степана заарештувало МГБ. У січні 1948 року їх засудили до ув’язнення у виправно-трудових таборах. Після заарештування батьків Сергій втратив можливість листуватися з братом Іваном.

Тим часом контррозвідка МГБ дізналася, що солдат в/ч 48874 Величко Сергій Васильович у минулому міг мати зв’язок з «бандерівцями». Відтак хлопця заарештували. І ось тепер на допитах він розповідав про свою діяльність.

Повсякчас Сергій заперечував, що належав до ОУН й УПА і те, що розповсюджував антирадянську літературу. Признався лише, що допускав антирадянські вислови серед однослуживців радянської армії. Згодом тих однослуживців розшукали й залучили до справи як свідків. Це були: старшина комендантського взводу в/ч 48874 старший сержант Єгоров Геннадій Веніамінович, старший писар в/ч 48874 старший сержант Шевченко Владислав Олександрович, лікар в/ч 48874Г старший лейтенант медичної служби Саркісян Абісогам Костянтинович, командир відділу в/ч 48874Г старший сержант Грабчак Степан Гнатович.

Під час допитування 03.12.1948 старший розслідувач контррозвідки МГБ в/ч 28760 гвардії капітан Музикін запитав Єгорова Г.В.:

- Які політичні погляди Величка?

- Мені не відомо які політичні погляди Величка. Щоправда, був випадок, коли у розмові зі мною Величко допускав деякі, я б сказав, антирадянські вислови.

- У чому полягають ці вислови Величка?

- Десь у серпні 1948 року Величко отримав листа від своєї сестри, що мешкає у Рівненській області. Коли він прочитав цього листа, я поцікавився, що пишуть з дому і як там живуть. Величко мені відповів, що там живуть погано. Я запитав чому ж це там погано живуть. Він якось неохоче став розповідати, що сестра пише, що в їхньому районі <…> почали колективізацію і через це стали накладати на людність великі податки. Пригадується, трохи раніше я розмовляв з Величком про життя у Західній Україні. Розмовляючи, він мені розповідав, що до встановлення радянської влади у Західній Україні його родина й загалом людність там жили значно ліпше, ніж стали жити за радянської влади. Він казав, що його батько мав багато землі, кілька коней та інше господарство. Коли там установили радянську владу, то у них, як й в усіх багатих людей, забрали все майно і здали до колгоспу, а затим колгоспники, як він висловився, це майно пропили. Величко заявив тоді, що за радянської влади для них стало жити гірше ще й тому, що з люду зажадали виплачувати великі податки. Він висловився, що радянські власті стали драти з них податки, чого не було раніше.

08.12.1948 про антирадянські вислови Величка вже свідчив Шевченко В.О.:

- <…> Величко сказав, що життя в їхньому районі не надто добре, а затим став розповідати про те, що раніше, до встановлення у Західній Україні радянської влади, його родина жила багато, що вони мали багато землі й велике господарство, а нині там живуть, ніби то, погано. Далі Величко став висловлювати невдоволеність тим, що в їхньому районі проводять колективізацію. Він казав, що в колгоспах жити буде погано, ніби то тому, що в колгоспах обманюють людей. Що колгоспники багато працюють, але за свою працю мало отримують, що при одноособовому господарстві люди живуть, ніби то, ліпше, позаяк усе, що виготовляють, йде для власного вжитку.

- Не пам’ятаю чи цього разу чи в іншій розмові,– продовжував Шевченко, – Велико також мені казав, що до встановлення радянської влади у Західній Україні, народ там жив ліпше ще й тому, що кожен міг мати своє господарство, свою худобу, свою землю. Коли у Західній Україні почали встановлювати радянську владу, то, ніби то, не стало можливості жити добре, тому що вже не можна було мати своє господарство і на всіх наклали великі податки. Пригадую ще й таку розмову з боку Величко, коли він казав, що після здемобілізування він не поїде до сільської місцевості, позаяк там змушений буде працювати в колгоспі, де нічого ніколи не заробить, а поїде на виробництво, оскільки на виробництві працівникам платять гроші, за які можна щось купити <…>.

Був ще випадок, коли Шевченко запитав у Величка про те, хто такі «бандерівці». Його відповідь Шевченко також переказав розслідувачеві під час цього ж допитування:

- <…> Величко мені розповів, що «бандерівці» це така організація, яка бореться за незалежну (самостійну) Україну і що вони – «бандерівці», через те борються й з радянською владою. <…> Він також мені розповідав, що «бандерівці», якщо їм вдасться захопити в Україні владу, то вони розділять землю всім порівну і кожен житиме вільно й працюватиме на своїй землі <…>.

10.12.1948 про антирадянські вислови Величка свідчив Саркісян А.К.

- <…> Не пригадую точної дати й місяця, десь наприкінці 1947-го або на початку 1948 року, Величко показував мені фотокартку свого батька й матері та окремо фотокартку, на якій зображено батька Величка, що їде на возі, запряженому парою добрих коней,– розповідав Саркісян. – Показуючи мені ці фотокартки, Величко з великим хвилюванням став розповідати, що до встановлення у Західній Україні радянської влади його родина жила дуже добре, що батько мав велике господарство, добрих коней та інше майно. Коли ж у Західній Україні встановили радянську владу, вони стали жити значно гірше, позаяк в них відібрали більшу частину господарства. Пригадую навіть такий його вислів, що, відступаючи, німці відібрали у них одного коня, а радянська влада забрала другого коня і все решта. <…> Далі Величко додав, що раніше вони жили спокійно, а нині батьків заарештовано без жодної вини і вони «бідолашні» мають вмирати у в’язниці <…>.

Того ж дня, себто 10.12.1948, допитали ще й Грабчака С.Г.

- <…> Величко завжди охоче відповідав на запитання про його минуле життя, причому намагався подати це в антирадянському дусі. Я не пам’ятаю зараз докладно його висловлювань, але усіх їх зведено до такого: він завжди намагався розповісти, що до встановлення радянської влади у Західній Україні, мешканцем якої він є, його родина жила багато. Вони мали велике господарство, багато власної худоби, і, що, ніби то, після встановлення радянської влади у них все відібрали і вони стали жити погано, – свідчив Грабчак. – Величко також розповідав, що органи радянської влади заарештували його батьків, але за що не казав. Одначе посилався на те, що в цьому винен якийсь його брат. Кажучи про арешт батьків, він висловлював видиме невдоволення цим, заявляючи, що його батьки нічим не завинили і вони, старі, мають сидіти у в’язниці. Далі Величко казав, що після заарештування батьків радянські власті, ніби то, спалили два гектари належного їм лісу. Причому щодо цього намагався підкреслити явну свою невдоволеність <…>.

- <…> Я розповідав і про те, що мій батько мав власний ліс, але не два гектари, а один, і що радянські власті його вирубують, а не спалили, але я казав, що цей ліс вирубують на дрова і палять <…>, – уточнить Величко покази Грабчака під час допитування 16.12.1948.

18 грудня 1948 року розслідувач Музикін влаштував Величку зводини (рос. «очную ставку») почергово з Шевченком і Єгоровим. У перебігу цих зводин Сергій вкотре визнав, що допускав антирадянські вислови. Проте так і не визнав свою належність до ОУН й УПА та участь у розповсюдженні антирадянської літератури.

30 грудня 1948 року Військовий Трибунал військової частини 19295 у складі головувальника гвардії майора юстиції Манукяна та членів – майора адм. сл. Черенкова, лейтенанта Сисоєва, секретаря – гвардії старшого лейтенанта Шахназарова, у закритому судовому засіданні в місті Єревані розглянув справу щодо звинувачення Величка С.В.

- За час служби в Радянській армії я кілька разів розмовляв зі своїми товаришами про «бандерівців», казав, що в Радянському Союзі примушують вступати до колгоспів, а тих, хто відмовляється вступити, оподатковують так, що вони бувають змушені вступити до колгоспу, – зазначив Сергій під час судового засідання. – Розмовляючи на антирадянські теми, я не знав, що не можна казати такі речі і мені ніхто в тому не дорікав та не зупиняв, коли я розмовляв на антирадянські теми.

О 12 год. 35 хв. суд вийшов до нарадчої кімнати, щоб ухвалити вирок. У ньому врешті написали:

«Підсудний Величко, мешкаючи на території Рівненської області, 1943 року, в період тимчасової окупації цієї області німецько-фашистськими загарбниками, вступив до антирадянської української націоналістичної організації «ОУН», в якій перебував до грудня 1943 року, тобто до вигнання німців з території Рівненської області.

Бувши членом банди «ОУН», Величко восени 1943 року двічі брав участь у влаштуванні таємних земляних комор для утаєння в них хлібних та інших запасів банди. За завданням членів «ОУН» Величко розповсюджував серед людності села листівки оунівського антирадянського змісту.

1944 року брат Величка – Іван, що був активним учасником банди «ОУН», переховувався в будинку свого батька, де жив підсудний Величко. Останній, знаючи про те, що брат його продовжує бути членом банди «ОУН», не доповів органам влади і таким чином переховував свого брата.

Після призвання у листопаді 1944 року до лав Радянської армії, Величко, служачи у в/ч 48874, здійснював антирадянську агітацію серед військовослужбовців, обмовляв колгоспний лад і політику партії та уряд, вихваляв життя й порядки, що існували на території Західної України до 1939 року, обмовляв умови життя після встановлення там радянської влади.

Поза тим, Величко серед військовослужбовців поширював і вихвалював ідеї «ОУН-івців» та їхню боротьбу з радянською владою.

Перебуваючи в радянській армії, Величко до 1947 року листувався зі своїм братом Іваном – членом банди «ОУН».

Зважаючи на зазначене, Військовий Трибунал визнав Величка С.В. винним у зраді Батьківщини й визначив йому кару: 25 років виправно-трудових таборів, 5 років обмеження прав та сконфіскування майна.

На той час майна Сергій вже не мав, тому сконфіскувати не було що.

По смерті Сталіна політичний режим в Радянському Союзі дещо пом’якшав. Видано Указ Президії Верховної Ради  СРСР від 27 березня 1953 «Про амністію».

21 травня 1955 року Військова колегія Верховного Суду СРСР визнала, що вини Величка в належності до ОУН та розповсюдженні листівок антирадянського змісту не доведено. Та ще й на момент діянь, які суд потрактував як злочин, Сергій був неповнолітнім. Поза тим, вислови Сергія про те, що його родина до 1939 року жила ліпше, аніж опісля, не містять закликів до повалення радянської влади, а тому Величка і в цій частині засуджено без достатніх підстав.

Урешті Військова колегія перекваліфікувала злочин і визначила нову покару – 5 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, без обмеження прав. Оскільки на момент цього висновку Величко вже пробув у таборах більше, ніж щойно призначили, та на підставі акта амністії від 27.03.1953, виснували звільнити його й уважати таким, що не має судимості.

 25 червня 1955 року Сергій нарешті вийшов на волю.

Згідно з висновком Прокуратури Рівненської області від 1992 року Величка Сергія Васильовича зреабілітовано.

   

Використані джерела:

 1. УСБУ в Рівненській області, справа П-6680.

ПЕРЕГЛЯДІВ: 96


Іван Мельник
Нехай кожен зробить, що може. І цього буде достатньо! ivavolm@gmail.com