03.12.2015, 10:32
Мамо, не кричи. Краще казочку розкажи.
"Як не крикнути... Як не крикнути... Спокійно... Шукай слова... Говори..." - Ба-бах! І ти вже верещиш на дитину. І майже не контролюєш себе. І ще не контролюватимеш як мінімум кілька секунд. Це якщо пощастить. Манюня плаче. Завіса. Оплески. Можна без квітів.

"Як не крикнути... Як не крикнути... Спокійно... Шукай слова... Говори..." - Ба-бах! І ти вже верещиш на дитину. І майже не контролюєш себе. І ще не контролюватимеш як мінімум кілька секунд. Це якщо пощастить. Манюня плаче. Завіса. Оплески. Можна без квітів.
У кожної мами виникає така ситуація
у спілкуванні з малюком, коли почуття роздратування, гніву чи безсилля перемагає здоровий глузд.
- Алло.
- Ти чого плачеш? 
- Я накричала на Антончика, стукнула його по попі, а тепер він реве в кімнаті, а я реву на кухні.

По мірі того, як мої подруги та знайомі ставали мамами, я вже почала звикати до таких розмов.
До пологів мен
і було не в тямки, як можна ображати маленьких невинних крихіток, а от після народження власної дитини я познайомилася з підступним монстром, що заховався під моєю майкою і може прокидатися незалежно від моєї волі, лякаючи і вводячи в ступор карапуза. Якщо ви – молода мама, то схожий монстр, напевне, живе і під вашою майкою.

Що відчуває дитина, коли на неї кричать? Щоб батьки краще це зрозуміли, психолог Катерина Буслова проводить з ними таке заняття. Батьки розбиваються по парах. Один учасник повинен стояти і кричати на іншого з якої-небудь придуманої причини. Другий учасник має присісти або стати на коліна, щоб бути нижчим. Той, хто нижче, повторює тільки одну фразу: «Я маленький і я просто хочу, щоб мене любили». Десь на третьому повторі той з батьків, хто це вимовляє, зазвичай починає плакати, не в змозі зупинитись. Його охоплюють сильні почуття, часто – спогади з власного дитинства. Всі учасники такого заняття визнають, що насправді вперше глибоко відчули те, що відчуває в цей момент дитина. Після цієї вправи кричати на малюка стає практично неможливо…
Психологи вже давно придумали безліч способів стримати або зупинити крик
. Від простого "вдихни і порахуй до десяти" - до глибокого аналізу причин агресії в конкретної людини. Проблема в тому, що в мить, коли крик вже на півдорозі з гортані, важко згадувати про якісь альтернативи і щось аналізувати. І все ж, варто хоча б зробити зусилля. Адже коли, наприклад, ти, не дай боже, витягуєш з води потопельника, ти тоді теж не в стані щось-там думати. Але в один момент ти усвідомлюєш: якщо не візьмеш себе в руки - людина помре. Тоді ти збираєш волю в кулак. Робиш все, що знаєш: штучне дихання, масаж серця, виливаєш воду з рота. Все, що може спасти на думку...
І рятуєш людину. Чому б не спробувати слідувати цій же логіці, коли хочеться крикнути на дитину? Робити хоч якісь зусилля. Шукати методи. Де-завгодно: в психологів, у подруг, в інтернеті. Все, що може вберегти твою кровиночку від монстра під майкою, - все варто спробувати.
І я пробувала. Шукала альтернативи. І ось що знайшла. 

В той вечір мій майже 5-річний син був надміру вередливим. Все йому не подобалось, найменша дрібничка викликала сльози. Так буває і в кожного дорослого, не те що в діток. Намалювала малюночок – не такий, приготувала їсти – не таке. Ну і в такому дусі весь вечір.

Я намагалася триматися. Довго. Та мої нерви почали потрохи здаватися. І ось, черговий синів наплив ниття і плачу. Я відчуваю, що мушу зупинити це заради його ж власного здоровя, але знаю тільки один спосіб – крик. Монстр вже майже виривається на волю. Я готова кричати. Але раптом я кажу СТОП. За долю секунди в моїй голові пролітають думки: «Дитина не заслуговує на крик тільки через те, що в неї поганий настрій. Вона просто виражає емоції, без злого умислу. Я маю знайти спосіб…» І тут я згадую, що недавно читала про казку як спосіб впливу на дитячу поведінку. Спробую!

- Артемчику, я знаю одну казочку…

Мій син в сльозах зупиняє свій потік ниття і хлипання, підіймає на мене очі з подивом і зацікавленістю:

- Яку казочку?

- Про мишку…

Я починаю на ходу придумувати історію про мишку, якій все не подобалось. Вона часто плакала і всіх відштовхувала. А одного разу з’явився чарівник і забрав від неї маму, друзів, залишивши одну, як вона і хотіла. Мишка відчула себе самотньою і зрозуміла, що даремно всіх відганяла. Чарівник повернув маму і друзів, і все стало на свої місця.

Поки я розповідала, встигли заспокоїтися і син, і я. 

Зараз я розумію, що у моєї казки багато недоліків з точки зору психології. Наприклад, малюка не можна лякати тим, що рідні його покинуть. Бо це вже маніпуляція, гра на беззахисності, потребі в любові. Спеціалісти з виховання дітей застерігають, що з казками взагалі потрібно бути обережними, щоб не нашкодити. Краще довіритися у цьому питанні професіоналам. Не слід, скажімо, відкрито порівнювати малюка з героєм казки, особливо негативним, а також ототожнювати їх вчинки. Відомий психотерапевт Берт Хеллінгер в одній зі своїх книг пише про делікатність при застосуванні історій: «Якщо ми будемо давати дитині пораду або «ткнемо її носом» в її проблему, вона відчуватиме себе невдахою».

Безумовно, наступного разу мені слід ретельніше придумувати казку, з урахуванням вище названих нюансів. Однак радує те, що Артемчику небилиця про мишку сподобалася, він навіть розповідав її іншим. А мені вдалося заспокоїтись. На той момент то була моя маленька перемога. Гадаю, це непогана альтернатива для кожної мами – замість кричати, придумати чи згадати підхожу казочку.

Взаємовідносини з дитиною, як і все у природі, мають причинно-наслідковий зв’язок. Доречним буде питання: чому малюк так поводиться? Що він хоче своєю поведінкою висловити? Може, в нього забагато обмежень? Чи мало уваги? - Коли виправити це, то і кричати не потрібно буде. Якщо ж справа - в маминому настрої чи душевному стані, то є сенс мамі працювати над собою. Проте робота над собою - це довгий процес, який може тривати роки. А за цей час бажано не довести дитину до неврозу чи депресії. Тому я часто використовую «миттєві» виходи із ситуації. Серед них, окрім вище згаданої казочки, ще деякі. Наприклад, коли мій син дуже плаче, я просто намагаюсь примусити його сміятися. Розповідаю щось смішне чи роблю кумедні мімічні гримаси. Інколи попереджаю, що починаю психувати. Якщо він  плачем домагається чогось, що не можна, ми разом шукаємо альтернативи (як от: не можна палити вогонь – давай краще поліпимо щось із пластиліну, тощо). Іноді допомагає просто обійняти його. Іноді не допомагає нічого. Тоді виникає тільки одне бажання: не зупинятися і шукати далі. Заради щастя дитини.

ПЕРЕГЛЯДІВ: 658


Леся Лукашик