26.01.2017, 12:01
Дочки-матері: любов чи обов’язок
Гіпертрофована любов та опіка може руйнувати людські долі. У будь-яких стосунках на першій позиції має бути повага та вміння дослухатися до іншого. Коли це порушується, виникають непрості ситуації, з яких складно знайти вихід.

 Родинну історію цієї рівнянки публікую на блозі, змінивши ім’я та окремі біографічні деталі, бо жінка хоче анонімно поділитися наболілим.

Інні (назвемо її так), 47 років. Вона має дві вищі освіти, закінчила престижні столичні виші, але лише рік змогла попрацювати за фахом, натомість присвятила своє життя…маминій любові.

Коли Інні було лише 7 місяців, її батько залишає родину заради іншої жінки. Мати, розриває будь-які контакти із батьком своєї дитини. Щоб забезпечити все необхідне, займається репетиторствами, перекладами, влаштовується змінним продавцем на ринок. Увесь вільний час проводить із донькою. До дитячого садка дівчинку не віддає, щоб постійно бути зі своєю кровинкою.

До школи Інна йде майже у 8-ми річному віці, бо мама, маючи педагогічну освіту, хоче самостійно розвивати дитину. Закінчивши школу із золотою медаллю, дівчина вступає на педагогічне відділення одного із київських вишів, згодом, додається іноземна філологія, бо так хоче мама.

На перший погляд, класична історія, коли мати-диначка хоче забезпечити дитині гідне майбутнє, дбає про її освіту. Але гіперопіка може мати й негативні наслідки.

Інна успішно отримує два дипломи із відзнакою і одразу ж успіх. Їй пропонують роботу в науковій бібліотеці університету із графіком, який дозволяє додатково підробляти. Дівчина, наслідуючи маму дає уроки англійської мови, перекладає ділову документацію, займається коректурою. Інні вдається не тільки утримувати себе, а навіть трохи допомагати мамі.

І все було б нічого, поки до неї на заняття не попросився хлопчина. Молодому аспірантові треба було підтягнути англійську мову. Між людьми виникає симпатія, Інна запрошує хлопця до Рівного, щоб познайомити з мамою. Цікавого знайомства із подальшим хеппі-ендом  «І жили вони довго та щасливо» не виходить. Мама влаштовує скандал і виганяє хлопця. В Інни ж вимагає, негайного звільнення з роботи і повернення до Рівного, де вона буде думати про карєру, а не про велику любов, від якої, за слова мами, нічого доброго чекати не доводиться. Дівчина підкоряється маминій волі.

У Рівному знаходить вакансію вчителя англійської мови. За якийсь час, даючи приватні уроки дітям, Інна знайомиться із дитьком-одинаком своєї учениці. Але стосунки потрапляють під мамину цензуру і завершуються тим, що Інна тепер дає приватні уроки виключно вдома, під маминим наглядом.

Так проходить декілька років. В Інниної мами погіршується здоров»я, періодично їй треба лягати до лікарні. Жінка просить у дочки, аби та, взяла менше навантаження в школі, щоб більше часу бути з нею поруч. Дочка покірно виконує і це побажання. З наступного навчального року жінка, не маючи достатньої кількості годин, потрапляє під скорення. Тепер має виключно приватну практику, а у вихідні підробляє продавцем та прибиральницею у продуктовому магазині поруч із домом, щоб більше часу проводити із мамою.

 З часу повернення до Рівного все коло Інниного спілкування – це учні, сусіди, часом мамині лікарі і, звісно, мама. Особливих друзів, крім персидської кішки, яку дівчина подарувала мамі, щоб їй не було сумно, поки дочка на роботі, у жінки нема. Власної сім»ї вона не створила. А своєю історією поділилася, коли ми випадково зустрілися у черзі до лікаря і вона почула мою розмову з мамою.

На запитання, чому ж Інна не змогла відстояти свої бажання, вона сказала, що має перед мамою величезне почуття обовязку, бо ж та виховувала її сама і постійно все робила для добробуту дочки. Тепер вдячна донька має віддати все найкраще матері.

В Інни дуже сумні очі…

Колись я вже писала інтерв’ю із дорослою дитиною, яку батьки душили своєю любов’ю. У 35 років жінка, не порадившись із мамою, не купувала собі навіть одежі.

Після тієї бесіди спілкувалася із психологом, котра дала мені чимало літератури про стосунки батьків та дітей. Виявилося, що проблема така дуже поширена. Часто дітей народжують, щоб реалізувати свої амбіції, отримати від них тепло, увагу, ласку, догляд. У цьому ніби й нема чогось страшного. Але, мабуть, любов, не залежно від того, чи це любов батьків до дитини, чи жінки до чоловіка, має давати змогу розвиватися, рости особистості, давати відчуття свободи.

 Вікторія-Ніка Назарук 

ПЕРЕГЛЯДІВ: 303


Вікторія Назарук
Викладач кафедри журналістики НУ "Острозька академія". Переконана, що " у світі не буває нецікавих подій".